Pagrindinis diskusijų puslapis

Nacionalistas - Tautininkas - Patriotas - Žygeivis - Laisvės karys (Kalba - Istorija - Tauta - Valstybė)

"Diskusijų forumas" ir "Enciklopedija" (elektroninė virtuali duomenų bazė)
Pagrindinis diskusijų puslapis
Dabar yra 02 Rgp 2014 10:32

Visos datos yra UTC + 2 valandos




Naujos temos kūrimas Atsakyti į temą  [ 34 pranešimai(ų) ] 
Autorius Žinutė
StandartinėParašytas: 07 Gru 2006 17:28 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Бывший форум «Центральноазиатского исторического сервера» (теперь Форум «Евразийского исторического сервера»)

Славяне и Балтийцы

http://forum-eurasica.ru/index.php?/for ... %86%D1%8B/

Форум «Евразийского исторического сервера»
> История народов мира
> Славяне и Балтийцы

Происхождение и история славянских и балтийских народов
http://forum-eurasica.ru/index.php?/top ... %86%D1%8B/

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Paskutinį kartą redagavo Žygeivis 15 Kov 2009 19:17. Iš viso redaguota 2 kartus.

Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema:
StandartinėParašytas: 05 Rgp 2007 13:32 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Тайна Святого Войцеха: Об имени тотемного предка праславян


Гуцуляк Олег Борисович

(на украинском язіке)

Источник - http://zhurnal.lib.ru/g/guculjak_o_b/voiteh.shtml

****************************************************************************

Олег ГУЦУЛЯК

(м. Івано-Франківськ)

 
ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО ВОЙЦЕХА

(До проблеми реконструкції генези першопредка-тотема праслов'ян)


 
  У міфогенетичній легенді балтійських пруссів розповідається про двох братів-близнюків -- Відевута (Вейдевута) і Брутена. Перший був у балто-пруському культовому центрі Ромове обраний королем (потім він поділив своє королівство між дванадцятьма синами, а нащадок його четвертого сина Недрона -- володар Судовії, Самогітії, Литви та інших земель -- Гланда Камбіла Дівонович, будучи переможений німецькими мечоносцями, виїхав зі своєю ріднею та підданими під покровительство Олександра Невського та охрещений як Іоанн), а Брутен (Прутено) встановив у 305 р. ідоли двох богів-близнюків Патолса і Потрімпса (Трімпса) та бога грому Перкунаса, і під іменем Кріве-Крівайтіса став першим верховним жерцем. Литовське передання називає Кріве-Крівайтіса батьком Ліздейки, якого підкидають в орлине гніздо, де його знаходить литовський князь Гедемінас. Ліздейкас також приймає ім'я Кріве-Крівайтіс, стає тлумачем снів та родоначальником роду Радзивілів.

  Вважається, що мотив "підкидання хлопчика в орлине гніздо" та "дар передбачення" є стійкою ознакою міфів про виховання шаманів.

  З причини, що у міфах брат шамана виявляється невдахою, то можливо, що якраз Брутен Крів-Крівайтіс символізував в уявленні прибалтів успішну в балто-слов'янській тимчасовій єдності фратрію (в даному випадку -- пралето-литовську), в той час як Відевут-Ворскайто символізував "неуспішну" (з погляду балтів) фратрію -- предків слов'ян (за В Івановим -- В. Топоровим, слов'яни виникли з периферійної групи балтів; за В. Пізані, слов'яни виникли на периферії прабалтів від контактів із іранцями; за Т. Лер-Сплавинським, слов'яни виникли в результаті нашарування іллірійських венетів на західних прабалтів; за В. Мартиновим, слов'яни утворилися із об'єднання західнобалтського з італійським (венетським) та іранськими міграційними етносами; за Б. Горнунгом, самі західні прабалти "відірвалися" від праслов'ян, а за Г. Шаллем, прабалто-слов'яни виникли від "схрещення" на Балканах "південних прабалтів" (науці не відомих! вірогідно, на увазі маються іллірійці, які мешкали раніше північніше Балкан і Паннонії) та фракійських гето-даків, що підтверджують численні лексичні балто-фракійсько-малоазійські сходження, час появи яких О. Трубачов датує серединою III тис. до н.е.; за Ю. Петуховим і П. Тулаєвим, прабалти виникли із середовища периферійних змішаних праілліро-фракійців, які зазнали інвазії частини прийшлих протослов'ян-венетів, витіснених пракельтами з Північної Адріатики).

  Відповідно, у праслов'янській спільноті, навпаки, удатним був аналог Відевута -- Вячеслав, Вятко (< *V?tislavъ), наступний епонім вятичів (як на нас, то, можливо, слов'янізованої периферійної групи північно-західних іранців, перебуваючих у фратріальних стосунках з прабалтами: осетин. faetaeg "лідер"). Отже, його опонент у слов'янських версіях -- епонім кривичів?

  Відомий стійкий загальноіндоєвропейський мотив, за яким іменем одного із братів-близнюків місто отримує назву: від Ромула - Рим, від Кріве-Крівайтіса -- Krzywgorod, Curvum castrum у Вільнюсі (древня частина міста), то слов'янський Вячеслав може вважатися засновником Витичева (суч. с. Витачів Обухівського району Київщини), відомого візантійському імператорові Константину Багрянородному як ????????? (у Київському Синопсисі - Витичи, Вятичи). Наприкінці ХІ ст. Вітичів пагорб вже був не заселений і Святополк заснував на ньому "Святополчь градъ".

  У ракурсі взаємних контактів західних індоєвропейців сам Відевут (Вейдевут) може виявитися паралельним кельтському жерцеві-друїду поряд з автентичним балтсьим жерцем Кріве Крівайтісом: Caer Vediwid -- "замок найдосконаліших" и Caer Vandwy -- "замок найвищого (!)". А отже, можна говорити про вплив на балто-слов'янський союз кельтів. Щоправда у давньоруській літописній традиції епонім вятичів згадується разом з епонімом не кривичів, а радимичів і зазначається, що прийшли вони "від ляхів" (не обов'язково це повинно було означати, що вони походять "з ляхів", а, на нашу думку, -- переселилися з причини інвазії на їхню початкову територію ляхів). Проте, думається, нові політичні обставини змусили забути старе балто-слов'янське протиставлення Крів-Вячко і співвіднестися з більш актуальним Радим-Вячко.

  Однією з дружин великого князя київського Володимира Святославича Святого була чешка ("чехиня"), яка народила князеві сина Вишеслава. Останній у 80-х рр. Х ст. отримав у княжіння Новгород та володів ним до своєї смерті в 1010 р.

  В 1033 або 1036 р. великий київський князь Ярослав Володимирович Мудрий дає ім'я Вячеслав своєму синові (при хрещенні отримує ім'я Меркурій). У "Повісті временних літ" повідомлення про це розташовано одразу ж після вказівки на те, що Ярослав став "самовластцем Рустей земли". Важко собі уявити, зазначає А.І. Рогов, що в такий торжественний момент могло бути випадковим наречення іменем сина руського "самовластця". Вячеславом іменовано шостого сина Ярослава на честь чеського князя Вячеслава (Вацлава) (нар. 907 р., князь в 921 - 28.9. 929 рр.), який першим у чехів став "самовластцем". Він був представником династії Пржемисловичів -- сином чеського князя Вратислава (905 - 921 рр.) та Драгомири (дочки князя племені стодорян - гілки полабських лютичів). Молодшим братом Вячеслава був Болеслав, який підступно вбив першого чеського самодержця. День памяті "доброго короля" Вячеслава (польск. Waclaw, угор. Vencel, ірл. Wenceslas, нім. Wenceslaus) як перенесення його мощей (932 р.) католики шанують 4 березня. Відомі історії королі Чехії Вячеслав І (1230 - 23.9. 1253) і Вячеслав ІІ (1278 - 21.6. 1305), король Угорщини Вячеслав ІІІ (1301 - 1304), а також Вячеслав ІV, король Чехії (1363 - 1419) та імператор Священної Римської імперії германської нації (1376 - 1419).
  За заповітом Ярослава Мудрого Вячеслав Ярославич у 1054 р. отримав у княжіння Смоленську землю, де прокняжив до своєї мерті в 1057 р. Його син Борис, князь вщизький, в 1077 р. захопив Чернігів на вісім днів і втік звідти в Тмуторокань, а під час нового походу за допомогою половців 3 жовтня 1078 р. загинув у битві на Нежатиний Ниві (тепер - м. Ніжин).

  Вячеславом було названо сина Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого, який був удільним князем десь на Волині та помер 13 лютого 1104 року. В 1127 р. князем міста Клечеська на півночі Туровської землі був Вячеслав Ярополкович, правнук Ізяслава Ярославича.

  Іншим смоленським князем на ім'я Вячеслав був син Володимира Всеволодовича Мономаха, який в 1125 - 1132 та 1134 - 1146 рр. був князем туровським та пінським, в 1132 - 1134 та 1142 -- князем ереяславським, а з 18 лютого до 5 березня 1139 р. - великим князем київським. В 1050 р. - після блукань руською землею - отримав у держання Вишгород, а в 1151 р. стає співправителем свого племінника Ізяслава Мстиславича у Києві, а після його смерті в 1154 р. - співправителем князя Ростислава Мстиславича.

  Під скороченою формою імені - Вячко - відомі в літописній традиції Вячеслав Святославич, який на 1167 р. княжив у якомусь уділі Полоцької землі, можливо, у Вітебську, та Вячеслав Борисович, син полоцького князя Бориса Давидовича, внук смоленського князя Давида Ростиславича. Вячко Борисович прославився звитяжною боротьбою з тевтонськими військами на середній течії Західної Двіни. Новгородські бояри найняли його на княжіння у місто Юр'їв (тепер - Тарту), обороняючи який він загинув у 1224 р.

  Вражає, що брат Вячеслава Борисовича Володимир Борисович мав друге, хрестильне ім'я, але не православне - Войцех. Про нього згадує тільки В. Н. Татіщев на основі незбереженого літопису під 1217 р.

  З усього перерахованого чітко проступає те, що носії імені Вячеслав прив'язуються до певних територій від Києва на північний захід - північ - північний схід (Волинь, Туров, Полоцьк, Вишгород, Смоленськ), що, вірогідно, перебуває з певною традицією претендування саме на ці землі і наречення майбутніх претендентів саме іменем Вячеслав (Вишеслав).

  Той же корінь імені Вячеслав М. Брайчевський вбачає в топонімі Самбатас, наведеному Констянтином Багрянородним (Х ст.) як назва якоїсь Київської фортеці, де збираються човни-однодеревки русів (Const. AI, IX; як на нас, не обов'язково тут мова йде про Дитинець, а, можливо, про місце першого форпосту києвлян на півдні, що трансформувався з часом у Суботів): "... Bantas -- ім'я, широко відоме в етноніміці Східної Європи -- слов'янське "Вятъ", яке виступає в іменах "венеди", "венди", "вінди" (можливо -- "анти"), а пізніші -- "в'ятичі", ... Отже, в цілому реконструйована назва семантично виглядає як "столиця венедів" або щось в цьому роді". В цьому контексті цікавий засвідчений Географом Баварським етнонім полабських слов'ян "бетеніци" (Betenici, Bethenze), яких П. Шафарик співставив з етнонімом Vethenici, котрих Тітмар Марзебурзький розташовує в районі Майсена.

  О.С. Стрижак, досліджуючи етнонім "вятичі", звернув увагу на те, що в басейні р. Березини басейну Верхньої Наддніпрянщини наявна ріка В'яча, що з лівого боку вливається до р. Свіслочі. До правого ж боку в ту ж таки Свіслоч впадає р. Ратомка. Це напрошує паралель з етнонімом "радимичі", що в літописній традиції тісно пов'язується з вятичами: легендарні генеалогічні герої Радим та Вятко спільно вивели свої роди "від ляхів" (напевно, не походячи від предків поляків, а залишаючи свою прабатьківщину під натиском останніх). А отже, "... можливо, надійніше відбиває рух в'ятичів (і радимичів) гідронімія Верхньої Наддніпрянщини", що, з іншого боку, доповнює наше співставлення антропоніму Вячеслав з територією на північ від Києва, особливо північний захід та північний схід Верхньої Наддніпрянщини.

  Також О.С. Стрижак зазначає: "...первісно на місці -я ... було -ен- , яке перетворилося в е носове (*?), а те вже в -я. Якщо відновити у слові "в'ятичі" оте старе -ен-, то дістанемо щось на зразок вентич (*ventitjь). А чи реальне таке наше відтворення? Гадаємо, що воно принаймні можливе. На Вінничині є одне село з цікавою назвою, яку ще ніхто детально не вивчав. Мова йде про с. Вендичани, поблизу якого протікає р. Вендичанка - права притока Немії в басейні Дністра на південний захід від ... Жмеринки. Так от у назві цих двох географічних об'єктів (річки і поселення) можна відмітити компонент Вендич --, що й у відновленій нами праформі вентич-.

    Вони відрізняються лише звуками t i d , але, як відомо, і вінди (венеди) мали варіант венти (венети). Вендичани - це слово тієї ж конструкції, що й поляни, деревляни, сіверяни та ін. Воно утворене від основи вендич, яке врешті зводиться до венд. Вендич - це, можливо, один з представників вендичів - племінного відгалуження вендів. Не виключено, що подільські с. Вендичани і р. Вендичанка - своєрідне свідчення про вен(е)дів Причорноморя, згадуваних ще в ІV ст." та "... оселі їх біля 360 р. подані вже на римській карті - подорожнику Касторія між гирлами Дніпра і Дунаю. Археологи з венедами пов'язують так звану венедську, або пшеворську культуру, названу так від м. Пшеворська в басейні р. Сяну. Ця культура склалася ще в ІІ - І ст. до нашої ери. З часом венеди жили на просторі між Карпатами і Балтикою, обабереги Вісли та на схід від неї, досягаючи Прип'яті і Дністра. Ще далі на схід від них виникає споріднена зарубинецька культура. Культура венедів-слов'ян перебувала у тісних зв'язках з культурою кельтів (! - О.Г.), які в той час належали до найпередовіших європейських племен ... Венедськими називали гори Карпати, Венедським - Боденське озеро, Венедською - ріку Дунай ... Багато було спроб пояснити цю назву. Її ув'язували і з давньопівнічнонімецьким vand - вода (тоді вен(е)ди - це жителі вод, моря), і з німецьким Wanderer - мандрівник й навіть Weiden - пастух. Але найпереконливішим є пояснення, за яким назву віндів - вінідів, вентів - венедів пов'язують із кельтським vindos - "світлий" (ірланд. ban - "білий" > слов. "бан", -- О.Г.) ...". Саме кельти поширили дану назву теренами Європи: р. Віндо (тепер Віртах), міста Венеція, Відень, Віндея, а також топоніми в Англії (Венти, Віндобела, Віндоглотія, Віндолана, Віндоиіра, Віндополіс), у Франції (Вандея) тощо.

  Згодоми ім'я "венеди" стає позначенням вже симбіозу (та його нащадків) венетів (протослов'ян) та кельтів (Venedorum, Venedi, Venedis, ????????, Wenden, Winden). Те, що пізніше праслов'яни німцями стали визначатися замість "венети" іменем Wenden, Winden, який носило кельтське плем'я, не повинно дивувати. Бо, по-перше, аналогічне перенесення етнонімів з етносу на етнос відоме науці (кельт. volcae (назва племені, споріднена з санскр. bhalah "сила"; гаел. folc "бадьорий, жвавий") > "волохи" -- "романомовні етноси" (через німецьке посередництво: гот. *walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh , сер.-верх.-нім. walh "кельт > чужинець > романець"; і словом wlach поляки досі називають італійців. Порівняймо також топоніми: Богемія, від boi haemum "вітчизна боїв" ~ Баварія, від bai (u)varii "жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)", ~ Бойківщина, на нашу думку, від boi civium "община боїв", назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття (сам етнонім може походити від кельтського baja -- "боротьба", від якого походить галльське "багауд"-"партизан") . По-друге, тут зіграла своє і зовнішня (фонетична) схожість етнонімів "енети / венети" та "венеди / вінди". По-третє, венетські племена рушили з території Венеції та Словенії на Одру та Віслу, де змінили в ІІ ст. до н.е. прабалтійсько-кельтський симбіоз на кельто-германо-венетський (пшеворська культура), який виступив з І ст. хр.е. під іменем "венеди" і їх матеріальна культура проіснувала до часу, коли був затягнений у вир подій епохи Аттіли (V ст.). Ті германські племена, які входили в цей симбіоз, стали самовизначатися як "вандала(-ни)" чи "вандала(-ни)", "ванділа(-ни)", де -ала(н)-, -ела(н)- та -іла(н)- є варіантами зменшувального суфікса. Це були племена бургундів, варинів, аздингів, харінгів, сілінгів, ругів, гепідів, готів та інших. Частина племен об'єдналася довкола аздінгів і стала відома як "вандали", з якими суперничали готи, гепіди та бургунди.

  Натиск в VIII-IX стт. вятичів та радимичів із заходу здійснювався на схід та північний схід. На сході в басейні рік Ока і Угра проживали в укріплених городищах племена балтів -- носіїв мощинської археологічної культури. Між шарами городищ балтів та слов'ян розташовується шар пожарищ, в котрому присутні зброя та останки тиг, хто загинув від насильницької смерті. Ту ж картину спостерігаємо у на Верхньому Дніпрі -- на території тушемлинсько-банцеровської культури, колонізованої кривичами, та й у всіх інших місцях, котрих сягнув колонізаційний наступ. Як бачимо, "компліментарності" між прибульцями та тубільцями не виникало... Лише значно видозмінена угро-мовними степовиками-буртасами (відомі до XVII ст.) східнобалтська народність голядь ("гольтескіфи" Геродота) збереглася в анклаві до ХІІ ст., але зрештою теж була асимільована, починаючи з посягань Юрія Довгорукого, який встановив на їх землі собі столицю -- Москву.

  Прихід вятичів змусив знятися з насиджених місць предків новгородських словен та кривичів, чому є наукові факти: "... північноруський мовний тип проник на північ у Приільмення з верхів'їв Дніпра, Західної Двіни... Селітерським шляхом. Тоді перші носії північноруського мовного типу, предки новгородських словен, йшли з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західної Двіни, в обхід центру основної території Дніпро - Двінської зони у район озера Селігер і далі Селігерським шляхом на Ільмень, Волхов, котрим опустилися до його низин, де заснували Стару Ладогу. Таким чином, на цьому ранньому етапі предки новгородських словен обійшли кривичів Дніпро-Двінської зони її південною периферією. Новгородські словене йшли на Волхов ... Починаючи з VІІІ ст., з початком активних слов'яно-скандинавських зв'язків на базі мови словен виникає північноруське новгородське наріччя, формуються північноруси Поволхов'я... До приходу носіїв північноруського наріччя на територію Пскова Псков слов'янської мови не знав. Хоча в принципі ніщо не заваджає гіпотетично припустити наявність певної невеликої хвилі полабських слов'ян, що проникла колись на територію східної Прибалтики".

  Звідси стає зрозуміла у літописах, переважно проновгородської орієнтації, відсутність згадок про язичницьку вятицьку "королівську" традицію, пов'язану з антропонімом Вячеслав (Вацлав, Вячко, Войцех). Тим більше, що прецеденти в історії існують. Жодні ірландські легенди та пісні не згадують про мешканців острова -- ірландську (гаельську) групу племен скотів ("українців", від ірл. sciathАn "край, сторона", "крило"), які в пізнішому часі, в V ст. н.е., переселилися в Північну Британію -- Каледонію і власне заснували шотландські (скоттські) королівства, ворогуючи з бритами (на півдні), англами (на сході) та племенами реліктових ескімоських піктів.

  Можливо, що Вячеслав -- це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу "національного" героя праслов'ян в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися герої Круглого Столу, і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як "своєрідності" ("нації") під іменем "венеди" (> "вятичі"), тобто Вячеславові (корінь "вяч-", на думку М. Будіміра, ідентичний латин. magis, франц. mais, а отже "венети" означає "магнати". Г. Вернадський співставив його з осетин. faetaeg "лідер", "вождь").

  Можливо, так фіксується перехід частини праслов'ян від avia potestas "дідівського права" (культово-економічна община-"рід", з формантом "-ани/-яни" в самоназвах) до patria potestas "батьківського права" (генеалогічно-сусідська община-"народ, нація", з формантом "-ичі" в назвах родів та племен). Аналогічно московська традиція почала вбачати за такого героя саме Юрія Довгорукого, попирача "дідівських звичаїв".

  Ймовірно, що формування-самоусвідомлення "вячеславових" (венедів) відбувалося саме у часі формування з протослов'ян наступних праслов'ян. Начебто, саме на Ельбі та Нижній Саксонії культура городищ стала каталізатором виникнення праслов'ян.

  Система городищ дозволяла створити своєрідні "креольські острови" (ilha crioula), що різко відрізнялися від оточуючого їх населення більш високою культурою, в котрій змішання кельтів, етрусків, венетів/генетів (вже в IV ст. до н.е. ці три етноси знає як сусідів Псевдо-Скілакс), іллірійців, італіків, фракійців, германців, кіммерійців та інших (скіфів?) етносів було найбільш продуктивним.

  Появі "креольських островів" сприяють здібності деяких народів вживатися у чуже їм біосоціальне середовище та вважаємо, що саме біологічні та соціально-психологічні особливості "колоністів" дозволили їм створити "креольську культуру" (в даному випадку -- праслов'янську) -- зародок наступної культурно-цивілізаційної трансформації Центральної та Східної Європи. Цікаво, що з цим феноменом етноутворення можна співставити й засвідчений істориком Тацітом характерний процес: "... Були приписані до Таренту і Антію (в Південній Італії, в 60 р. н.е, - О.Г.) ветерани (римських легіонів, - О.Г.), але вони не допомогли безлюддю цим місць, бо більша частина їх розбрелася по провінціях, в котрих вони закінчили строк своєї служби; (до того ж) не звиклі ні вступати у супружні стосунки, ні виховувати дітей, вони залишали свої дома сирими, без нащадків. Справа в тому, що тепер не виводилися, як раніше, в колонії цілі легіони з трибунами, центуріонами і солдатами, до того ж кожен з останніх перебував у своїй маніпулі, так що у згоді та любові утворювали общину, а це були люди, не знайомі один з одним, з різних маніпул. Без керівника, без взаємної прив'язанності, котрі раптово збиралися в одне ціле, як би з іншого роду людей і складали швидше збрід, ніж колонію" (Annales XIV 27).

  Саме в епоху "креолізації" виникли у слов'янських мовах слова "вогонь", "море", "орати", "порося", "руда", "весь" (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец") як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плод, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum, dom, luna, sol, brosh, nova, est, semena, vera, volo, sibi, mini, tibi, tui, nema, pasti, ne, vidit, vertit, stoit, pripea, vethum (ветхий), nunce (нинче), spina, cost, perur (обпалювати, очищувати, прати), orare (орати), rus (село). "... Наприклад, -- писав О. Трубачев, -- можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на -tio (-tionem) та слов'янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов'янську паралель. Слов'янський іменний віддієслівний формант -tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. -tiom/-tiiom, з іншого боку -- регулярність утворень на -tьje на слов'янському грунті і їх ... похідність з формантом -je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на -tьje як слов'янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників -tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов'янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" -- "прийняття" і лат. emptio "купівля" за суттю справи об'єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..."; аналогічно власне креольскими версіями за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук", "осел", "палата", "поганий", "Коляда", "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma). Також власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп. Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності".

  У расово-антропологічному вимірі носії цієї "креольської культури" венетів-праслов'ян належали до альпійського типу, що й населення Австрії, Швейцарії та частково Північної Італії. Йому морфологічно тотожна дніпровсько-карпатська група слов'янської популяції, що дало можливість вважати останню північно-східним варіантом цієї раси.

  Але не тільки римсько-етруський вплив на праслов'ян мав вплив у даному регіоні. Венети в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими кельтськими та іллірійськими племенами об'єдналися довкола іллірійського племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як прабатьківщина слов'ян у "Повісті временних літ". "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не серез східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов'янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення...". Норик контролював знамениту "Бурштинову дорогу", що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети - венети заснували Венецію та заселили Патавію - Падую та Аквілею), проходила через міста Норика та Паннонії - Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, "Германія", 45). Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське "моністо". Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum ("бурштин") ще й венетське glaesum (буквальне значення "жовтий"). Так само італо-сабінське слово rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. "рогата".

  Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут відбулася остаточна кристалізація "креолів" у етнос (усвідомлення "свої" впротивагу "чужим") та формування діалектного членування: празахідні слов'яни -- в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні -- на території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії, прасхідні -- в Трансільванії та Банаті.

  Як на нашу думку, найбільш рухомі прошарки пасіонаріїв-"креолів" під іменем белгів та свевів виходили із середовища придунайської "материзни" -- італо-венето-ілліро-праслов'янської спільності (архіпелагу "креольських островів"). Свевів Цезар називав "новим полчищем" (nova manus Sueborum) (Caes. BG , І, 37). Вони виступили до Рейну (Rhenus) і навіть перейшли на його правий, галльський берег. Тут частина свевів стала відома як "белги", у кельтському походженні яких сумнівався вже сам Цезар (Caes. BG , ІІ, 4) і який під час війни з ними про існування свевів ще не підозрював (а, отже, коли довідався про останніх, то назвав їх "новим полчищем", бо під "старим полчищем", напевно, розумів саме белгів). Як зазначає Ю. Колосовська, "... деякі особливості життя лугіїв змушують припустити, що лугії, як і свеви, належали до одного і того ж народу, не будучи ні кельтським, ні германським. Можливо, вони були народом слов'янського походження. Якщо гарії, названі Тацітом, належали до племені лугіїв (Germ. 43: 3-4) і якщо вони тотожні гарудам Цезаря, які входили в ополчення царя Аріовіста (Caes. B.G. І, 51), то в цьому вбачається прямий зв'язок народу лугіїв з народом свевів. Як і свеви, лугії входили у культову спільноту, об'єднану шануванням землеробських божеств ... У лугіїв був гай, освячений древнім культом (antiquae religionis lucus ostenditur - Tac. Germ. 43.3). Гай для здійснення таїнств мали марси або марсіани - плем'я свевів. В цьому гаю знаходилося святилище богині Танфани і за її культ відповідало усе плем'я (Tac. Ann. І, 51). Мати-земля Нерта (епонім Норику і, можливо, жіночий еквівалент скандинавсього бога Ньйорда з числа класу богів-ванів, батька Фрейра та Фрейї, -- О.Г.) шанувалася племенем свевів у священному гаю (Tac. Germ. 40.2)". Цікавою в цьому випадку є приказка, засвідчена Географом Баварським стосовно свевів: "Suevi non sunt nati, sed seminati" ("Свеви не народжені, а посіяні").

  Юлій Цезар характеризує германців на прикладі свевів (відмінних, як він зазначає, від германців: Таціт пише, що ім'я "свеви" (suebia) є більш вірним та древнім (verum et antiquum nomen), на відміну від недавнього для історика з Риму терміну "Германія" (Germ 2.2-3). Свеви, як розповіли Цезарю, -- єдині з германців, котрі не бояться нікого, крім безсмертних богів (Caes. BG ІV.7)) як войовничих та "рискаючих", то саме так визначають його наступники племена саме венетів (венедів)-праслов'ян.

  Думається, що навіть ім'я "германці" стосувалося швидше спочатку свевів за іменем їхнього родоначальника (приналежність до "культової" спільноти -- "свободи, яка розумілася як "жертва, принесена із сакральною метою" > "свіжа (нова) кров, віддана богам" > "свіжа (нова) кров, влита в етнос через шлюб та побратимство" > "о-своєний, свій" (*svoboda, де -d-a суфікс у збірному значенні < і.-є. *sue-bh-o "свої, співплемінники", "рід"; пор.: дв.-прус. subs "сам, свій", латин. suus "самому собі приналежний"; нім. Schwab "шваб" < дв.-верх.-нім. sw?b? "вільний"< і.-є. *suo- / *sue- "свій, рідний, лівий (пор. з лівим, північним берегом Дунаю!)" ~ sau- "світити") > "чистий", "білий", "справжній"; сталося це, напевно, внаслідок входження до держави свевів-прасловян ще й германців - маркоманів). Спогад про єдність зберегли балканські слов'яни у ритульному персонажі "Герман" (Джерман), аналога румунського (фракійсько-ілліро-венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян - Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. woчs "одержимий", "істовий" ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує, як вище зазначалося, й вішнуїзм: "... Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну".

  І звідси напрошується висновок про те, що й праслов'янський аналог -- король Вячеслав -- повинен був бути такою ж як германський Одін та індоарійський Вішну жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести в жертву його брат -- чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі, останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення, а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та дотичних земель -- Бориса, Гліба та Святослава).

  К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї праслов'янської спільності, зафіксованого, за Г. Ловм'янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв'язку з розселенням): "венети" < *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") як спадок від більш давньої (реліктової) індоєвропейської спільності, з чим погоджується А. Брюкнер: "Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)"(Цит. за:). Тим більше, що О.М. Трубачов настоював на тому, що слов'янську культуру слід розглядати як "архаїчний варіант індоєвропейської культури".

  Праслов'яни-"венети" просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти -- на схід, південь та захід. "...Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав". Саме тут, між середньою течією Ельби і нижньою Одрою, частина "венетів" змінює протослов'янське самоозначення "венети/венеди/вятичі/ветенічі" (*wenHtoi < і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") на праслов'янське "великі/вільци/велети" (*vel-), що зафіксували їх германські сусіди (Oueltai, Wilzi, Wilti, Wiltios, Vulsi, Vuloini, Vilini, Wulzi, Weletabi; Адам Бременський у ХІ ст. зауважував, що племена, які слов'яни називають "вільями", німці називають "лютичами", Leuticii, в той час як біограф Карла Великого Ейнхард говорив, що "вільці" -- це німецька назва слов'ян, які самі себе називають "велетами"; Географ Баварський нараховує у "велунцан" 70 міст, що співставляють із засвідченою у "Великопольській хроніці" XIV ст. назвою міста Воліна в усті Одри Welunecz).

  Лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, праслов'яни самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),-- "слов'яни" -- "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків).

  Зазнавши культурного романського впливу, праслов'яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), також зазнали і світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (вандали, бургунди та племена союзу лугів -- гарпії, гелізії, маннами та наганарвали; пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав'ї та етулійська на Нижньому Подунав'ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких -- гірське плем'я котінів -- спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров'я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини -- сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст), на наш погляд, і пов'язаний субетнонім "гуцули": пор. з осетин. гыццыл чизг "дівчинка", де "гыццыл" - "мале/малий", а "чизг" - "дівиця", що у європейських писемних джерелах фігурує власне як "язиг" (етнонім сарматського племені, тісно пов'язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок та реліктами матріархату). Тобто карпатські гуцули -- це "малі язиги" в сенсі того, що залишилися в Карпатах (аналогічно група остготів/остроготів, яка відмовилася від войовничого походу на Захід, у "Готиці" Йордана визначається як "малі готи", Geti Minores), а не вирушили у Європу, змішалися з германськими гото-вандальскими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на "готські": got/guth + румунський означений постартикль -ul > gu?ul "розбійник, рекетир". З європейських язигів, до речі, походить знаменитий канцлер корони Франції, єпископ Парижу в 867-879 та 883-889 рр. Гоццелін д'Анжу.

  Якщо з історичним кельто-бритським королем Артуром (VІ ст. н.е.) передання співвідносить події кінця V - початку ІV ст. до н.е., то логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів Вячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені венетів (енетів, ??????? < кельт. uenos "друг", uenja "спорідненість", за О. Шахматовим), що мешкали у альпійських землях, на північному сході сучасної Італії та у Словенії. Венетів вважають носіями археологічної культури Есте, що еволюціонувала з культур полів поховань (ранній період - 950 - 750 рр. до н.е., середній - 750 - 575 рр. до н.е. і пізній - 575 - 183 рр. до н.е.).

  Також венетів (енетів, ?генетів, ???????) згадує у "Ілліаді" (ІІ, 851) Гомер:

Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце,

Який вивів їх із Генет, де стадно живуть дикі мески.

  Проте у "Ілліаді" наявне одне неузгодження з персоною Пілемена: у V пісні його вбито, а в ХІІІ пісні він іде за тілом убитого сина, і власне цю суперечність виставляють дослідники як доказ того, що авторами "Ілліади" є декілька осіб. Але легко припустити, що "пілемен" - це не стільки ім'я, а титул володаря Пафлагонії і народу енетів, що населяв цю малоазійську країну (аналогічно до того, як ім'я героїчного короля даків Децебал просто означає "дакський цар", Deci-balus). І мабуть, не лише титул, а явище, характерне для архаїчних королівств, коли система влади опиралася на право володіння землею. Наприклад, на побережжі Екваторіальної Африки у королівствах Лоанго, Каконго, Нгойо вся влада у формі особливого поняття "вене" (з іменем "венет" тут лише випадковий збіг!) концентрувалася у верховному правителі: "...Власне інкарнація "Вене" давала необмежену владу над підданими. "Вене" можна зрозуміти як еманацію духів землі, що пішли у землю предків. Земля вважалася неподільною між індивідами, так як її власником виступав весь клан, при ньому не тільки його живі представники, але у першу чергу всі вже померлі члени. Їх представником і виступав "король"...". В іранській зороастрійській системі ця еманація виступає як Амеша Спента ("Безсмертні Святі"), а іпостась її - Хшатра Вайрья ("влада", з відтінком "царство боже") і її носієм вважав себе перський цар Дарій І.

  Після падіння Трої вождь енетів Антенор (ст.-гец. "влада, що залишилася") переселився зі своїм народом у Фракію, а звідти - у країну євганеїв ("благородних") на північному сході від ріки По та північному березі Адріатики, де заснував міста Патавій (сучасна Падуя) та Атеста (сучасна Есте). Тіт Лівій у своїй "Історії" (І 1: 1-3) деталізує це переселення, зазначаючи, що Антенора з немалим числом енетів вигнали заколотники, а об'єднавшись із троянцями, енети прийняли ім'я венетів та заснували нову Трою (тепер , на думку Р. Салінаса Прайса та А. Вучетича, це - с. Гебел, що в долині ріки Неретви, що впадає в Адріатичне море неподалік від міст Дубровник та Спліт).

  Страбон у "Географії" (ХІІ, 3,8) на рядки Геродота про енетів зауважив, що у його часи у Пафлагонії (Мала Азія) ніяких енетів вже не залишилося, але все одно старогрецький письменник Зенодот був переконаний у достовірності слів Гомера і вважав, що поет мав на увазі не народ, а місто Енети, пізніше відоме як Амсіла. Інші стверджували, що енети були одним з найсильніших пафлагонських племен (Полемон Періегет, "Фрагменти", 22), які мешкали по сусідству з Каппадокією. Втративши свого вождя під час Троянської війни, вони перебралися у Фракію і зрештою заселили спершу північ Македонії (Herod, I, 196), а потім -- Енетику, тобто Адріатичну Венетію (Herod., V:9; Strabo, IV, 4,1; V, 1,4-5; Polib., II:17; Plin., NH, XXXVII:43), а інший клан енетів (Auendeatai) заснував у землі ілірійських іаподів (яподів) місто Houendo (Strabo, IV, 6,21; VII, 5,4; Appian. Illyr., IV, 16-18).

  Земля анатолійських енетів була розташована в Каппадокії, на правобережжі ріки Галіс (лазо-мегрел. "галі" -- "ріка"), що в ті часи називалася Marašanta- (сучасна р. Кизил-Ірмак), а в області фракійського начебто племені агафірсів (агатірсів) текла річа Маріс (тепер Муреш або Марош ~ кельт. mar- "великий": галл. антропоніми Nertomarus "сильно-великий", Segoaros "переможно-великий", Catumarus "битво-великий" ~ етрус.-італ. Marens/Mars). Вважається, що останній гідронім було занесено з Анатолії. Агатірси начебто були нащадками кіммерійців (Агатірс -- брат Скіфа та Гелона, за Геродотовою генеалогічною легендою), котрі, до речі, теж здійснили свого часу військову експедицію у Північну Анатолію і, зокрема, у Пафлагонію (і чи не шукали вони там своєї прабатьківщини?). Вірогідно, що спільно з анатолійськими племенами якась частина енетів рушила не на північний захід, у Адріатику та Нижню Саксонію (а звідти -- на схід, асимілювавши пшеворську культуру), а на північний схід, у Північне Причорномор'я, де й стали предками наступних кіммерійців. Адже Тіт Лівій (І 1:1-3) згадав про розкол у общині венетів Пафлагонії. Наші венети причорноморських степів України -- це т.зв. скіфи-"георгої" (ст.-грец. "землероби"?) (Геродот, ІV, 18, 53), що, як довів В.І. Абаєв, є зіпсутою греками назвою мешканців даної місцевості, які самі себе називали gauvarg? - "розводячі худобу" або "шануючі худобу", тобто етнонім не містить жодної вказівки на землеробство, а навпаки.

  У зв'язку з агатірсами і венетами цікавим для нас є свідчення Геродота, що агатірси люблять наносити на тіло густе татуювання, і що саме татуювання, його густота та щільність малюнку говоряь про знатність, священність. Це наштовхує згадати значно пізніше аналогічне свідчення Ібн-Фадлана: "... І від краю нігтів декого із русів до шиї є зібрання дерев, зображень і тому подібне", тобто мова йде про татуювання на тілі. Крім того, агатірси фарбували (picti) у синій (??????) колір волосся, що, можливо, є спадком праіндоєвропейської давнини (і.-є. *?oer "темний колір" > перс. xval ( < *suer-d- "копоть"), согд. хwrn- "колір", "барва" , дв.-інд. varna "колір" (> "каста, ранг"), авест. ?ar?nah "фарн", осетин.дігор. xo?run "розфарбовувати", xo?rФn "колір", дв.-іран. *hv?ra; латин. sord?s"бруд"; гот. swarts "чорний колір", дв.-англ. sweart, дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz "чорний"; дв.-ірланд. sorb "бруд", а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. ????? , латськ. melns "чорний", литов. melsvas "синюватий", латин.
mulleus "червонуватий"; герм. *m?l-a-n "пляма, знак, прикмета": гот. m?la "знаки", дв.-ісл. m?l "прикмета", дв.-англ.mФl, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. m?l "крапка, пляма" ~індуїстське "тілак"), адже у індоаріїв синій колір зберігся на означення варни шудр, до якої в давнину входили всі землероби (пор.: брахмани - білий, кшатрії - червоний, вайші - жовтий). "Артхашастра" засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі заселялися спершу землеробами - шудрами (s?drakarsaka, де karsaka - "землероб"). Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя, налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх "недоторканими", а себе -- "благородними" (в індоіран arya, а їх земля -- Airyanam; ірланд. aire "вождь", "знать", boaire -- "власник великої рогатої худоби", airig "вільні, котрі мають право обирати князя", Eire -- "країна благородних"; хетт. ara -- "вільний"; дв.-сканд. arjoster, дв.-сакс. ir -- "знать", дв.-сакс. Irminsul -- "дерево-ідол родоначальника саксів Ірміна", irmintheod -- "людство" < "арійський народ"; ст.-грец. aristos -- "кращий", звідки "аристократія" -- "влада кращих"). Не дивно, що Ашвіни як покровителі переселенців та мандрівників розглядаються "Махабхаратою" як шудри серед богів (Марути -- як вайші, Адіті -- як кшатрії, Ангіраси -- як брахмани).
  Єдиний порятунок "недоторканих" останніх був у новому переселенні у нові, неосвоєні землі. Цілком можливо, що такі "сині"-агатірси (аротери) після Троянської війни перейшли з Анатолії на Балкани, освоюючи нові шляхи: нім. Bahn "шлях, дорога", укр. багно "болото, топь" < "торфяне болото" < "місцевість, звільнена від рослинності та дерев внаслідок розкладеного багаття", дв.-ісланд. sorb/sorp "бруд" > сорби, серби "першопроходці; колоністи" (пор.: "... з англ. man "чоловік" можна співставити також црк.-слов. тимено "рідка грязюка" (рус. тина) , грец. ?????? "земля" (пор.: дв. - інд. pu-man "людина", латин. puer, pubes), чеськ. kmnem "плем'я, стовбур роду", пор.: ірланд. cnaim "нога, ляжка", лтськ. nams "дім" (букв. "те, що опалюється", типологічно пор. дв.-рус. племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин. luna < lux), ірланд. men "пилюка", mionn "клятва", бретон. mon "навоз" < "вогонь", укр. мну, словен. monem "терти", ірланд. men "мука", дв.-інд. carmamna "дубильник, кожум'яка", прус. mynix "дубильник"..." ; а також: латин. via "шлях, дорога", дв.-інд. v?ti "переслідує", дв.-англ. wœПan "бродить", wœdl "бідний" та дв.-англ. widl "бруд", дв.-верх.-нім. widillo "немічний; слабкий", ірланд. fiothal "карлик", дв. - інд. vetala "демон", "житель кладовищ", латин. vatius "кривий", дв.-верх.-нім. wadal "те, що хвилюється", "непостійний", сер.-верх.-нім. wadel, wedel "хвилювання", wadalari "волоцюга", дв.-інд. daridra- "волоцюга" > "бідний"; чеськ. chudy "бідний", укр. худий < дв.-інд. ksud "порушувати (норми соціуму), бити, ламати (соціальні установи), rsudra "маленький", санскр. Г?drА "шудра, людина з найнижчої касти, створена з пилюки (!) стоп Пуруші"). Тут явно напрошується зауваження О.М. Трубачова, що прабатьківщина слов'ян на Середньому Дунаї пов'язана з "болотом" (озеро Балатон і місто Блатьнъ градъ біля Малого Балатона, а також пор. слов. "болото" з фракійською глосою pala "болото, трясовина", латин. palus "озеро"; сам топонім Паннонія теж трактується як "болотяна": фрак. pani, прус. pannean "болото", гот. fan "намул"), над чим, на нашу думку, і іронізує (!) Іордан: "У них (слов'ян) болота і ліси замість міст". Окрім того, власне незрозумілого походження давньо-грецьке "варвар" (barbaros) може мати задовільне пояснення саме як жителя Іллірії: іллір. barbis "болото" (у топонімі Metubarbis "Міжболоття"), якому тотожні санскр. barburam "вода", грец. borboros "слиз", албан. berrak "болотистий грунт".

  Підтверджують даний факт виходу протослов'ян "з півдня" (за літописною традицією, з берегів Дунаю) і виявлені В.В. Івановим вищезгадані зв'язки слов'янських мов із давніми анатолійськими та палеобалканськими мовами, що дозволяє говорити про початкове південніше місцезародження слов'янської мови (та етносу) у системі індоєвропейських мов. Можливо, що енети/генети представляли собою етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх (вже до середини ІІІ тис. до н.е. стосуються окремі ізоглоси, що об'єднюють праслов'янський діалект індо-європейської мови з північно- або східно анатолійським (хеттським), з одного боку, і балто-словянський як групу діалектів з південно- або західно- анатолійським (лувійським), з другого боку, і до останньої входив і пратохарський діалект). У свою чергу хетто-лувійська індоєвропейська спільність в Анатолії зазнала значного впливу від представників тубільного населення (хаттів-протоабхазів), що належало до північнокавказької мовної сім'ї (якщо хетти, палайці та тохари належали до групи мов centum, то енети та лувійці -- до групи мов satem). До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називали "місіями", musai. Відповідно греки знали їх як moisoi, а римляни -- moesi, або mysas gentes, від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія (Moesia), згодом розділена на Верхню та Нижню. Відповідно фракійці Анатолії називалися фрігійцям або брігами, а самоназвою їх було mysi, mysoi. Колізії довкола етноніму місії на Балканах та Анатолії присвячене спеціальне розмірковування Страбона (VII, 3,2; 10).
  У передньоазіатській традиції місії відомі як "західні мушки", на відміну від "східних мушків"-правірмен (грузини вірмен досі називають "мекхи"), з якими спільно переселилися з Балкан в Анатолію в кінці ХІІІ-початку ХІІ ст. до н.е. та розгромили, відповідно індоєвропейські хеттські та лувійські царства та могутню державу Урарту. Саме асиміляція урартів правірменами і спричинила досить оригінальну антропологічну конфігурацію сучасних вірмен. У Біблійній традиції як мушки-фрігійці та правірмени взагалі, так і федерація табальських племен фрігійців Гордія-Куртіса відомі як народи мосх і тувал, а також як "бен-Тогарма", що відповідає у середньовічній вірменській традиції "Дому Торгома". Титул Гордія досить дивний -- "відомий на Заході і на Сході цар", його місто Атуна в історичній традиції саме відоме як "місто Гордія" -- західноанатолійський Гордіон, де знаходився знаменитий "гордієв вузол", а сам він -- син царя Атуни Аш-Хіту/Уш-Хіті та батько не менш знаменитого Міти-Мідаса. Також Гордій -- васал Ассірії і ассірійська традиція називає його "Гурді з Кулуммана", і саме йому ассірійці віддали свого часу під управління всі інші ліквідовані анатолійські царства -- Шінухту, Куе, Хілакку, Мелід та у васальну залежність -- Біт-Буруташ і Тувана. Він переселяє їх на селення у своє царство і формує з них "єдину фрігійську націю", а на спустошені землі поселяються "східні мушки"-правірмени. В 705 р. до н.е. Гордій повстає проти Ассірії, що змушує самого Саргона ІІ йти походом у далекий Табал і безславно загинути (труп так і не було знайдено) під копитами кіммерійської кінноти, завбачливо закликаної на нові землі фрігійцями (а тому подальші інтерполяції про те, що кіммерійці "втікали від скіфів", власне породжені спекуляціями наступних поколінь істориків).

  До анатолійської Місії (Mysia) як складова частина входила й область Трої - Троада та плем'я іллірійців -- дардани (вождем яких під Троєю був Акамант, син енетського правителя Антенора). Пізніші історики фіксують дардан на Балканах (від Адріатики до Дунаю) поряд з іншими іллірійськими племенами як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки. Деякі з племен іллірійців -- япіги, мессапи -- населяли Апеннінський п-ів. Мовними нащадками іллірійців вважаються албанці. Відповідно іллірійську, фракійську та дакську мови відносять до палеобалканських мов. М. Грушевський зазначав: "...Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили, що вони були переходним огнивом між групою слов'янською, грецькою й іранською". Наприклад, станом на ІІ тис. до н.е. фракійці в Європі саме розселені були наступним чином: на півночі та сході Балкан -- фракійці та даки, у Македонії мешкали македонці, фрігійці та протовірмени, на півдні Балкан -- пеласги, на заході і північному заході (Албанія та Епір) -- іллірійці та мессапи, а ось на південь від Македонії та острови -- "піратські" грецькі племена. Племена останніх (іонійці та еолійці) конкурували з фракійськими (пелазги, карійці, фрігійці та дарданці) щодо освоєння земель в Західній Малій Азії.

  Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від північноанатолійського слова, як аналогічно походить іншомовне слово у старогрецькій мові -- ????? "блиск, краса, слава", "волога", відоме також латинянам як h?nos "честь, почесть", "достойність" (потрапивши від етрусків), а саме -- з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької) мови Анатолії: hun- "великий".

  Крім того, дивним чином слов'янський теонім Сварог, як називається небесний бог ковальства (ототожнюється літописцем із Гефестом), виявляється тотожним не тільки санскритському svarha "небо", але й фракійсько-фрагійському лексичному колові: "... surgastoy - родов.відм. однини теоніма, пор. фрак. Surgasteus, віфін. Zeus Syrgastes. Даний теонім, очевидно, запозичений в лід(ійському). Srkastus ... surgasto -- співвідноситься із незасвідченим дієсловом surgadyo і походить далі з і.-є. suergh- "піклуватися"...". Але він також означає "хвилюватися, переживати, бути хворим", що зближує його з вищезгаданим пра-нах.-дагест. sw?rHo "старий". А отже, Сварог -- це "старий бог", deus otius, "бог, який віддалився", аналог оскоплених Урана чи Кроноса, (і міг бути запозиченим саме з однієї з алародійних мов, до яких належать сх.-півн.-кавказькі, хурритська, урартська та етивська), для праслов'ян -- Сварог лишень батько Сонця-царя Дажьбога. У кіммерійсько-анатолійських переданнях останній (Дажьбог) міг бути лише казковим богатирем, а з частиною кіммерійців, які прийняли участь у формуванні кельтського гальштату, трансформувався у бога-героя Дагду, у германському середовищі -- в тотемічний персонаж (дв.-верх.-нім. *daho > латин. taxo, -nis "борсук" ~ латин. taxus "тис (тисове дерево як Іггдрасіль-кінь бога Одіна)"), у скіфському середовищі -- в бога коней Тагімасада (тут наявний іранський компонент "-мазда", як от у теонімі Ахура-Мазда ~ дв.-інд. adhi-deva "вищий бог", adhica "верховний володар", епітет Шіви з тризубцем-"шріватса", "знаком тільця", з яким, до речі, зображався й верховний бог ассірійців Мардук), ототожненого Геродотом з еллінським Посейдоном. Останній є, в дійсності не стільки бог вод, а, за В. Топоровим, "Супруг Землі" -- poteidavon, що тотожний як ведичному змію Ахі-Будхня, з якого й виростає Світове Дерево, так і слов'янському змію Бадняку, котрий обвився довкола Горюч-Алатир-Каменю, що захований у коріннях Світового Дерева. Останнє росте на Кіян-морі і на ньому орел звив багате гніздо із срубла, золота, перлин, коштовностей і вивів дітей. Коли ж буря вирвала з коренем дерево і втопила гніздо та дітей орла, то він не зміг винести горя, кинувся у низ і розбився об "білгорюч камінь" або хоче це зробити, але сокіл відраджує, і радить полетіти далеко і відшукати "прекрасне нове життя".

  Власне прасловянами їх герой-родоначальник був ототожнений з архаїчним індоєвропейським божеством, ім'я якого (на честь посвяти) початково герой і носив.

  Сам же епічний і історичний герой цілком встановлений. Той факт, що у грецькій (у переданні іншомовних слів) та анатолійських мовах було характерне асимілятивне чергування звуків d//l (т.зв. "південносхідноіранське", притаманне пушту, бактрійській і скіфській мові, але невідоме у сарматській), дає нам підстави до вбачання в прообразі Дагди-Дажьбога кіммерійського царя-героя Лігдаміса, ім'я якого ассірійські джерела більш правильно передають як Dug-dam-me-i (Дугдамме; факт тяжіння "кіммерійського світу" до індоарійського відобразився і тут, адже саме останні фіксують -l- там, де в іранських оригіналах - -d-: дв.-інд. Bahlika, авест.

    Baxdika "Бактрія", дв.-інд. lipi < західно-іран. dipi тощо). Саме Лігдаміс знаменитий тим, що наказав розграбувати та спалити храм Артеміди в Ефесі (640-рр. до н.е.), в 660 р. до н.е. він розгромив Лідійське царство, штурмом взяв його столицю Сарди та вбив царя Гіга. В 653 р. до н.е. Лігдаміс загинув в Кілікії в битві з царем скіфів Мадієм. Ім'я Лігдаміс, вивченню якого присвячена спеціальна праця С. Тохтасьєва, стало династичним серед правителів Галікарнасу та популярним серед автохтонних жителів Карії та емігрантів з неї (тут додамо, що античність -- "Палатинська Антологія", Діодор Сицилійський та Валерій Марціал -- знає слово lygdos на означення білого мінералу або сорту мармуру). Крім того, як вже на нашу думку, теж саме ім'я могли носити як мідійський родоначальник царської династії Дейок, так і ассірійський намісник у Манні Dai(a)ukku, який був усунутий від влади в 715 р. до н.е. Щодо мідійського Дейока (700-678 рр. до н.е.), сучасника батька Лігдаміса кіммерійського царя Теушпи (який міг одружитися на союзній мідійській принцесі і назвати на честь тестя сина; був розбитий ассірійським царем Асархаддоном в 679 р. до н.е.), то він виступає, у порівнянні з іншими історичними царями Мідії, як ідеальний, мудрий правитель, характерний для епічної іранської традиції, будівничий столиці Екбатани, що дає підстави вченим вбачати у ньому, у порівнянні з іншими історичними царями, "епонімного царя", аналогічно до генеалогічного родоначальника, і внесений був Геродотом у перелік мідійських царів (Дейокідів), як зазначає І. Медведська, саме для узгодження хронології, якою він керувався (150 років правління царів). Крім того, в самій назві країни Каппадокія цілком може міститися й корінь кіммерійського імені "Дейок".

  Продовжуючи досліджувати проблему енетів/генетів, зауважимо, що власне вождем пафлагонців (яких, до речі, в Римі прозивали "тібіями"-"флейтистами, свистунами") з Генетики є Пілемен (??????????). Етимологія імені наштовхує нас на архетип *bala-gwhamo > шумер. GIŠ.BILGA.MEŠ "Більгамес" (>Гільгамеш)", хуррит. dbil.ga.miš, хетт. GIŠ.GIM.MAŠ, що у греків набуло вигляду ????? "великий", "довгий", "голосний, сильний", а у пафлагонців-енетів могло набути ?????? та означати те ж саме, що й словянське "Вяче-" (у імені "Вячеслав") - "більше" (праслов. *v?tj, сербохорв. Ве?и, польск. wi?ej "більший, великий" < і.-є. *(?)ueg-/aug- "збільшуватися, набирати силу" > герм. *wahs(-an/jan-) "рости" > англ. wax "збільшуватися", дв.-англ. weaxan, нім. wachsen "рости", дв.-ісл. vaxa, гот. wahsjan "збільшуватися, рости" ~ грец. aexein < *aFex "рости", латин. augere "збільшуватися" > Август), семітське Йосиф (Yosseph "збільшувати") та ведичне Васіштха ("Превосходнейший", "найбагатший") як назва однієї із семи традиційних головних екзогамних брахманських груп -- домашніх жерців-пурохітів Сонячної династії (тут напрошується кельтський еквіваент: ірл. Ard-Ri "високий, верховний король" > Артур, ім'я якого пояснене римлянами як "страшний медвідь" ~ малоазійсько-галатська Артеміда, символом якої була ведмедиця). Саме Васіштха, начебто, був зачатий від двох богів -- Мітри і Варуни і народився "з думок" апсари (водяної богині) Урваші (пор. з народженням із голови іншої діви-войовниці -- Афіни, яка у північнонордичній традиції є еквівалентом Одіну, маючому стосунок до "голови мудрості" Міміра). Васіштха -- автор сьомої "мандали" "Рігведи", ідеал брахмана, власник "корови бажань", друг богів і щонайперше -- Варуни, який показує йому зміну дня і ночі, бере його на свій корабель (пор. з мандрами Гільгамеша на кораблі та спробою змагання зі сном). На іранському грунті, як на нас, вже наявне переосмислення антропоніму у напрямку до загальноіран. *winda "той, який перебуває, набуває": дв.-перс. Vinda-farnah "Набуваючий фарн" = грец. ??????????, Інтаферн (як правильна форма наведеного Геродотом та Арріаном імені Іданфірс / Індатірс, хоча можливе й *vidamtrsu- "прагнучий до ведунства, всевідання" на основі дв.-інд. veda "знання, пізнання").

  Надалі слов'янське плем'я в'ятичів у хазарських та арабських джерелах засвідчене як "вантіт". Дослідник В. Щербаков пише: "... у ХІ столітті ... відбулися походи Володимира Мономаха ... на Ходоту, володаря землі Вантіт, і на сина його. Головним містом "вантіт" - ванів був тоді Хордаб (Корьдно у руських джерелах, можливо, Корьден [пор.: Гордієни - місто Ванського царства, у якому цар Руса І встановив пам'ятну стелу на честь перемог над Ассірією, -- О.Г.]). Держава Вантіт була приєднана до Русі. Вона розташовувалася у ті часи на берегах Оки і у верхів'ях Дону ... ванів потіснили на північ в епоху великого переселення народів... Адже власне в'ятичі "сиділи" на Оці і верхньому Доні ... Вани - це "вентичі", венети, венеди і, зрештою, в'ятичі - так це ім'я змінювалося за віки" .

  У германській міфоісторії вани (vinir) ворогують з асами (asr). Наприклад, у інтерпретації нацистського окультиста К.М. Віллігута-Вейстхора, це класи богів: Asen -- "повітря" і Wanen -- "води". Асів очолює Одін, а ванів -- Ньйорд. Після тривалої ворожнечі, у якій жодна група не могла взяти верх, вони уклали перемир'я та обмінялися заручниками, тобто уклали договір (сканд. vinr, дв.-верх.-нім. wini, швед. van "друг", ірланд. fine "велика сім'я", anfine "ворог", дв.-сканд. Сґvinr "недруг", латин. uin-dex "поручитель відповідача, котрий замінює його перед судом та оголошує себе готовим взяти на себе наслідки процесу", а також санскр. mitra "друг", авест. mi?ra "договір" тощо). Відповідно, заручники-вани Ньйорд та Фрейр стали асами, а заручники-аси Хьйонір та Мімір -- ванами.

  Цікавою є здогадка М. Серрано про тотожність германського циклу про асів та ванів з переказами про ведичних божественних близюків Ашвінів, тотожних грецьким Кастору і Поллукс, між якими укладається теж певний договір -- частину свого безсмертя безсмертний брат віддає своєму смертному братові.

  Вважаєтья, що в цьому міфі відобразилася боротьба прийшлих "індогерманських" племен із носіями мегалітичної землеробської культури Східної Європи. Той факт, що у "Сазі про Інглінгів" говориться , що аси жили на схід від Дону (Танаквісля або Ванаквисля), а їхні головні суперники, вани -- біля устя тієї ж ріки, наштовхує нас на припущення, що термін "вани" є ознакою спадкоємництва від ewan > "енів" -- князів шумерів, святилище яких -- "Кам'яна Могила" -- існувало у Приазовських степах України (за А. Кіфішиним та Ю. Шиловим). Як вважає С. Наливайко, "... назва Україна може сходити до надзвичайно давніх часів, до назви Ахура-яна (типу Согдіана, Бактріана, Маргіана, Дрангіана, Сузіана), тобто Країна асурів/ахурів; саме така загадкова Земля Ахури один-єдиний раз згадується в "Авесті". Тож назва Ахураяна (іранський варіант) легко могла прибрати вигляду Окураяна, Окраяна, Україна, Вкраїна".

  Якщо аналоги асів (asr) відомі в інших індоєвропейців (індійські асури, іранські ахури, словянський Чур), то вани засвідчені тільки у германців, а ворогами асурів (ахурів) виступають деви (даеви). Але перш за все "вани", "венеди" -- це означення епічних героїв, витязів, що протистоять не тільки хтонічним істотам, але частково своїм мізерним нащадкам (як от протистоять виродженцям героїчні кавказькі нарти, скандінавські гаути або фіннсько-естонські сини Калеви). Аналогічно до того як під іменем "... "готи" у германо-скандінавському епосі розуміють не лише історичних готів, а певне геройське епічне плем'я, а епітет "готський" майже синонімічний "героїчному" (як і "нартський"). У таких розвинених епосах, як германський, грецький, індійський, готи і бургунди, ахейці та троянці, пандави і каурави, що вже зникли як самостійні племена і тільки увійшли в якості одного з компонентів у "етнос" носіїв епосу, -- це перш за все героїчні племена давнього героїчного віку, певний героїчний зразок для майбутніх поколінь... В цьому зв'язку суттєво, що у образах героїв найбільш архаїчних епічних поем і переказів чітко виявляються реліктові риси першопредка або культурного героя".

  Якщо допустити походження теоніму "вани" від шумерського *ewen > en "князь, володар" (пор.: шумер. "ануннаки" -- "сім'я князя", група божеств -- покровителів, заступників та посередників між землею та небом, а з аккадського часу -- боги землі та підземного світу, в той час як "ігіги" -- "космічні боги"), то, можливо, "аси" < "анси" слід виводити з шумерського "анзуд" (шумерське ім'я, яке аккад. витлумачили фактами своєї мови "анзу" - "буря - вітер" ~ хетт. huvant "вітер", huves "жити"), назви величезного божественного птаха - левоголового орла, якого прогнав Гільгамеш із гнізда на дереві богині Інанни-Іштар "халуппу". Анзуд заволодів інсигніями бога неба ЕнЛіля та таблицями долі - "ме" (пор.: бог-ас Одін прибив себе списом до світового дерева Іггдрасиль і через цей шлях ініціації отримує знання священних рун). Інший епос розповідає про боротьбу ніппурського бога Нінурти (у Лагаші --Нінгірсу), сина бога Енліля, з Анзудом, поряд з тим, що епічні пісні оповідають про перемогу Нінурти над злодієм Асагом. Останный -- створений богом Аном в горах, на колінах Ануннаків, випускаючий сяйво (melammu) і претендуючий на престол Ніппура. "... Індійський вчений С.Чаттерджі висловлює здогад, що під асурами може критися згадка про народ "ашшура", тобто ассірійців. З їхніми культурними досягненнями та безжальністю на війні орії-арії безпосередньо зіткнулися під час свого перебування в Малій Азії.... Ассірія, як відомо, зазнала поразки 612 року до н.е. від мідійського царя Кіаксара, а Мідією певний час володіли причорноморські скити - до пори, коли скитських ватажків спостигла доля, дивовижне схожа на долю антського князя Божа та його старійшин".

  "... Схоже, -- продовжує С. Наливайко, -- що тема асурів та девів (і асів і ванів, - О.Г.) відбивається також у ближчі до нас часи -- вже на слов'янському ґрунті. Маємо на увазі стосунки між полянами (на санскрт. "pal", "palak" означає "захисник", "воїн", "охоронець", "правитель", "цар") та древлянами (пор.: дв.-інд. dhanuh "дерево" та назвою групи асурів як "данави", -- О.Г.) полянами та іншими східнослов'янськими племенами, які в деяких літописах помітно протиставляються, як в Індії деви та асури, брахмани й кшатрії, жерці й воїни. У міті про царя Яяті наймолодший його син Пуру (санскритське "пуру" тотожне грецькому "полі" (багато), звідки й "плем'я", "народ") виявляється найблагороднішим і протиставляється своїм братам -- теж родоначальникам племен. Так і в руських літописах поляни протиставляються іншим східнослов'янським племенам. Пуру, хоч він і наймолодший, усупереч традиції став царем, бо єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість. А поляни, на противагу деревлянам, кривичам чи дреговичам, мають мирну й лагідну вдачу та шлюбний звичай, не викрадають собі дружин на бісівських ігрищах, шанують батьків і предківські звичаї. Особливо в цьому плані показові стосунки полян та деревлян, де останні мають виразні "асурські" ознаки. Тож у світлі сказаного про леґендарного царя Куру, про плем'я Куру, згадуване ще в "Ріґведі", яке, доречі, має написання "кріаі", привертають увагу українські факти. Зокрема, назва деревлянської столиці Коростеня та інші назви типу Корост, Коростишів, Корсунь можуть бути спорідненими з індійськими назвами типу Курукшетра ("Поле Куру", де й відбулася вісімнадцятиденна битва, описана в "Магабґараті"), Куруджангала ("Гай Куру") тощо". Тут слід додати, що в протистоянні між двома "фратріями" слов'ян -- а саме у літописному переказі наявна шлюбна колізія між двома весільними групами (фратріями) -- сватанні древлянського князя до полянської княгині домінує княгиня Ольга (пор.: дівчина сама обирала собі чоловіка, через що й індійська назва "сваямвара", тобто "самобір", "самобрання"; також згадаймо перипетії сватання-війни Кіра Великого та цариці массагетів), яка, зрештою, проводить на Русі реформу -- встановлює "устави та уроки" та обирає собі небесного нареченого -- Христа.

  У власне ведичній традиції індоаріїв під іменем Апала ("незахищена") виступає богиня Шрі-Лакшмі, вірна супутниця бога-героя Індри. Вона домагається прихильності ("договору") від буйного героя, принісши в дар йому сому - божественний напій, який він спробував з її вуст (інд. soma = іран. haoma = дв.-слов. *сhъmеlь). Аналогічно в кельтській традиції може отримати владу ("договір із общиною") тільки той, хто отримає в дар "пиво з Кули", тобто благословення (dergflaith "червоний ель / влада"), так як його отримав від дочки короля Конана з Кули чарівної Медб (валл. meddw "напій", англ. mead "мед") Летдерг ("Напівчервоної") її чоловік - верховний король Конхобар (пор.з бритським мотивом Гвіневери і короля Артура; також царський трон з крилами отримує від богині урожаю Деметри Тріптолем). В сенсі дотичності дарительки сили (соми) як благодаті Шрі-Лакші-Апали до буйного кшатрійського бога Індри можлива інтерпретація, за якою даний сюжет відзеркалив "праіндоарійську" релігійну реформацію, а саме: опертя на військовий стан з його таємними чоловічими союзами впротивагу жрецькому станові з його ідеологією про Золотий вік та утвердження влади мудрого сакрального володаря, що, зрештою, на думку В. Матвеєва, відобразилося в непримириме протистояння двох класів божеств колись єдиного "праіндоіранського" пантеону - девів та асурів, богів та титанів, ванів і асів, що незмінно відображається і їх земною паралеллю -- боротьбою пандавів і кауравів, ахейців і троянців, племен богині Дану і фоморів, антів і готів, полян і древлян.
  Отже, ми розглянули антропонім давньоруських князів Вячеслав (Вишеслав, вятко, Войцех), проаналізувавши його семантично-генеалогічні витоки (Піламен, Гільгамеш) з часу формування праслов'янських (і праіндоєвропейських) уявлень про героя-тотема з іменем Vent-/ *Ent-/ *Hent-/ *Gent-, який періодично "відроджується" в певні етногенетичні епохи предків слов'ян (енетів > венетів > венедів > антів/вятичів) як легітимний володар-"король".
 
   Литература
 
   Локиер А.Б. Русская геральдика / Подгот. Текста и послесл. Н.А. Соболевой. - М.: Книга, 1990. - С.298.

  Иванов В.В., Топоров В.Н. Криве // Мифологический словарь / Гл.ред. Е. Мелетинский. - М.: Сов.энциклопедия, 1990. - С.293.

  як встановлено найновішими дослідженнями, балти і слов'яни, спільна лексика яких нараховує десь 1600 одиниць, не знають спільних назв для архаїчних металів (міді, бронзи), а виключно -- для заліза. Тобто ця єдність стосувалася виключно доби заліза -- останніх століть до н.е., аналогічно коли існувала й така ж тимчасова германо-кельтська єдність. Також балти і слов'яни виражають різними словами такі архаїчні поняття як "ягня", "яйце", "бити", "мука", "гість", "живіт", "діва", "долина", "дуб", "довбати", "голуб", "горн" тощо.

  фратрія -- це дуальний екзогамний поділ суспільства, що поширюєься іноді на декілька племен і навіть на різні етнолінгвістичні спільноти, що складаються з кількох родів, що вважаються спорідненими (natio). Як правило, одну фратрію утворюють нащадки тубільців, а другу -- прибульців.

  Иванов В. В., Топоров В. Н. К постановке вопроса о древнейших отношениях балтийских и славянских языков // Исследования по славянскому языкознанию. -- М., 1961. -- C. 303;

  Топоров В. Н. К проблеме балто--славянских языковых отношений // Актуальные проблемы славяноведения (КСИС 33--34). -- М., 1961. -- C. 213;

  Mažiulis V. Apie senovės vakarų baltus bei jų santykius su slavais, ilirais ir germanais // Iš Lietuvių etnogenezės. -- Vilnius, 1981. -- P. 7.

  Pisani V. Baltisch, Slavisch, Iranisch // Baltistica. -- 1969. -- V (2). -- S. 138--139.

  Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. -- Poznan, 1946. -- S.114.

  Мартынов В. В. Балто-славяно-италийские изоглоссы. Лексическая синонимия. -- Минск, 1978. -- С. 43;

  Мартынов В. В. Балто--славянские лексико--словообразовательные отношения и глоттогенез славян // Этнолингвистические балто-славянские контакты в настоящем и прошлом: Конференция 11--15 дек. 1978 г.: Предварительные материалы. -- М., 1978. -- C. 102;

  Мартынов В. В. Балто-славянские этнические отношения по данный лингвистики // Проблемы этногенеза и этнической истории балтов: Тезисы докладов. -- Вильнюс, 1981. -- C. 104 -- 106.

  Горнунг Б. В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. -- М., 1963. -- С. 49.

  Schall H. Sudbalten und Daker: Vater der Lettoslawen // Primus congressus studiorum thracicorum: Thracia II. -- Serdicae, 1974. -- S. 304, 308, 310; Топоров В.Н. К фракийско--балтийским языковым параллелям // Балканское языкознание. -- М., 1973. -- C. 51, 52.

  Трубачев О.Н. Языкознание и этногенез славян: Древние славяне по данным этимологии (I) // Вопросы языкознания. -- М., 1982. -- N4.-- С. 10--26.

  Етимологічний словник літописних назв Південної Русі / Автори: Желєзяк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л.Т., Стрижак О.С. - К: Наук.думка, 1985. - С.31 -32.

  Сказания о начале чешского государства в древнерусской письменности / Предисл., коммент. И перев. А.И. Рогова. Отв. ред. В.Д. Королюк. - М.: Наука, 1970. - С.19 - 20.

  Брайчевський М. Вибрані твори: Історико-археологічні студії, публіцистика / 2-е вид. -- К.:КМ Академія. 2002. -- С. 81.

  Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. -- М.: Наука, 1993. -- С.18.

  Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.41.

  Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.40 --41.

  Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.35 - 37.

  Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.36.

  Бубрих Д.В. О названии АНТЫ в связанных с ним названиях // Изв. АН СССР. Отделение литературы и языка. -- М.: Изд-во АН СССР, 1946. -- Т.V, вып.6. -- С.479.

  Герд А.С. Русская историческая диалектология в кругу смежных дисциплин (На материале псковских говоров) // Вопросы языкознания. - М., 1995. -- N2. - С.63 - 64.

  Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія: Респ.міжвідомчнаук.зб.: Вип.107. - Львів: Світ, 1994. - С.136.

  Будимир М. Protoslavica // Славянская филология: Сб.стт. -- М.: Изд--во АН СССР, 1958. -- Т.ІІ. -- С.129.

  Тихомиров М.Н. Славяне в "Истории России" проф. Г. Вернадского // Тихомиров М.Н. Исторические связи России со славянскими странами и Византией. -- М.: Наука, 1969. -- С.239.

  Кланица З., Тржетик Д. Первые славяне в Среднем Поднепровье и в Полабье // Раннефеодальные государства и народности. - М.:, 1991. - С.12.

  Трубачев О.Н. О составе праславянского словаря (Проблемы и результаты) // Славянское языкознание: VI Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. -- М.: Наука, 1968. -- С. 377.

  Иванов Вяч. Вс. Поздне(вульгарно-)латинские и раннероманские заимствования в славянском // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением. -- М.: Языки славянской культуры, 2002. -- 104-111.

  Гідронімія України в її міжмовних і діалектних зв'язках / Відп.ред. О.С. Стрижак. -- К., 1981. -- С.32.

  Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V-XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. -- Ужгород, 1957. -- Т.XXVIIII. Языкознание. -- С.51-52.

  Алексеева Т.И. , Алексеев В.П. Антропология о происхождении славян // Природа. - М., 1989. -- N 1. - С.64.

  Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато-Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. -- М.: Наука, 1973. -- С. 32--33.

  Черняк А.Б. Тацит о венедах (Germ. 46 : 2) // Вестник древней истории. - М., 1991. -- N 12. - С.56.

  Колоссовская Ю.К. Коллегия почитателей Исиды из Паннонии // История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. - М.: Наука, 1977. - С.163 - 164.

  Pisani V. Zur lateinischen Wortgeschichte // Rheinisches Museum fur Philologie. - 1958. - Vol.101, n 2. - S. 105--106.

  Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн. -- М.: Наука, 2003. -- С.389.

  Колосовская Ю.К. Некоторые вопросы истории взаимоотношений Римской империи с варварским миром // Вестник древней истории. - М., 1996. - N2. - С.161.

  Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. -- М.: Наука, 1993. -- С.14, 15.

  Левалуа К. Калки, десятый Аватара. - М.: Дхармалока, 1999. - С.22.

  Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109

  Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109

  Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн.. -- М.: Наука, 2003. -- С.381.

  Петухов Ю. Родина Аполлона // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.историч. ст. и очерков / Сост. Л.В. Поспелов. - М.: Мол.гвардия, 1989. - С.18.

  Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. -- М.: Наука, 1993. -- С.16-17.

  Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI -- VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О.М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14--21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)

  Гуцуляк О.Б. Кельтський слід в історії слов'ян //  
http://www.gallart.narod.ru/celtic.html

  Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. -- Poznan, 1946. -- S.114.

  Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат: Історико-краєзнавчі нариси. -- Ужгород: Карпати, 1978. -- С. 52.

  Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров'я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). -- К. Наук.думка, 1975. -- 175 с.

  Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды) / Отв.ред. А.П. Черныш. - К.: Наук.думка. 1990. - С.27-33.

  Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія: Респ.міжвідомчнаук.зб.: Вип.107. - Львів: Світ, 1994. - С.137 -- 138.

  Седов В.В. Древнеевропейцы // Природа. - М., 1992. -- N8. - С.69.

  Гаспаров С. Лукумоны -С.22.

  Антонов В. Троя ... на Адріатиці // Прикарпатська правда. - 1985. - 9 вересн.

  Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.19 - 20.

  Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в "Истории" Геродота. -- М.: Наука, 1982. -- С.347.

  Раевский Д.С. Ранние скифы: Среда обитания и хозяйственно - культурный тип // Вестник древней истории. - М., 1995. -- N4. - С.89.

  Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейцы и индоевропейская прародина. - Т.2. - С.820.

  Кошеленко Г.А. Ранние этапы развития культа Мифры // Древний Восток и античный мир: Сб.стт., посвящ. проф. Вс.И. Авдиеву. -- М.: Изд--во МГУ, 1972. -- С.82.

  Маковский М.М. Удивительный мир слов и значений: Иллюзии и парадоксы в лексике и семантике. - М.: Высш.шк., 1989. - С.22.

  Маковский М.М. Удивительный мир слов и значений: Иллюзии и парадоксы в лексике и семантике. - М.: Высш.шк., 1989. - С.38.

  Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.140.

  Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Первые индоевропейцы в истории: Предки тохар в древней Азии // Вестник древней истории. - М., 1989. -- N1. - С.14 - 39.

  Иванов Вяч. Вс. Введение // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянских окружением. -- М.: Языки славянской культуры, 2002. -- С. 12.

  Фрейман А.А. Хеттский язык в его отношении к индо-европейским // Известия АН СССР: Отделение литературы и языка. -- М.--Л.: Изд-во АН СССР, 1947. -- Т. VI, вип. 3. -- С. 189--210.

  Дьяконов И.М., Нерознак В.П. Очерк фригийской мифологии // Baltistica. Priedas. - М., 1977. - С.181.

  Шехтер В. В пошуках індоєвропейського Едему // Галичина. -- 2001. -- N 7. -- С.134.

  Косян А.В. Лувийцы, фригийцы и мушки (К этнополитической истории Малой Азии в VIII--VII вв. до н.е.) // История и языки Древнего Востока: Памяти И.М. Дьяконова. -- СПБ.: Петербургское Востоковедение, 2002. -- С. 187.

  Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам / Отв.ред. А.А. Нейхардт. - Л.: Наука, 1985. - С.49.

  Мальований О.М. З історії боротьби іллірійських племен з рабовласницькими державами Балканського півострова у VII--III ст. до н.е. // Український історичний журнал. -- 1969. -- N 8. -- С. 90--95.

  Грушевський М.С. Історія України - Руси. -- К.: Наук.думка, 1991. -- Т.1. --- С.67.

  Баюн Л.С., Орел В.Э. Язык фригийских надписей как исторический источник. ІІ // Вестник древней истории. -- 1988. -- N 4. -- С. 137.

  The American Heritage Dictionary of Indo-European Roots / Revised and edited by C. Watkins. -- Boston: Houghton Mifflin Company,1985. -- P.68

  Чирикба В.А. Баскский и северокавказские языки // Древняя Анатолия. - М.: Наука, 1985. - С.99.

  Топоров В.Н. Еще раз об и.-е. budh- (:/bheudh) // Этимология. 1976. -- М., 1978. -- С. 145.

  Стойнев А. Българските славяни: Митология и религия: Светогледен анализ. -- София: Народна просвета, 1988. -- С. 69.

  Кирдан Б.П. Украинские народные думы и их соотношение с другими фольклорными жанрами // Специфика фольклорных жанров /Отв.ред. Б.П. Кирдан. -- М.: Наука, 1973. -- С.97 -- 98.

  Грантовский Э.А. Иран и иранцы до Ахеменидов. -- М., 1998. -- С.106-107.

  Тохтасьев С.Р. Имя киммерийского царя LYGDAMIS // История и языки Древнего Востока: Памяти И.М. Дьяконова. -- СПб.: Петербургское Востоковедение, 2002. -- С. 299--305; Tokhtas'ev S.R. Die Kimmerier in der Antiken Uberlieferung // Hyperboreus. -- 1996. -- 2/1. -- S. 1--46.

  Медведская И.Н. Дейок, Фраорт и хронология Мидийской династии // Вестник древней истории. -- М., 2004. -- N 2. -- С. 94--100.

  Кулланда С.В., Раевский Д.С. Эминак в ряду владык Скифии // Вестник древней истории. -- М., 2004. -- N 1. -- С.91.

  Шапошников А.К. Indoarica в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. -- 2005. -- N5. -- С.35.

  Щербаков В.И. Как был открыт город богов // Книга тайн / Предисл., выбор и обзорные ст. В. Щербакова. - М.: Общ-во по изучению тайн и загадок Земли, 1991. - С.56 - 57.

  Серрано М. Воскрешение Героя / Пер. исп. //  
http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/serrano-hero.htm

  Томенчук Б. [Рец.на:] А.Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ -- ІІІ тысячелетийдо н.э. --Т.1. -- К.: Аратта, 2001. -- 872 с. // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. -- Ів.-Фр., 2002. -- N 8. -- С.218-220.

  Наливайко С. Трипілля та Халеп'я: Дивовижні паралелі //  
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

  Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / 2-е изд., стереотип. - М.: ИФ "Восточная литература" РАН; Школа "Языки русской культуры", 1995. - С.271 - 272.

  Наливайко С. Трипілля та Халеп'я: Дивовижні паралелі //  
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

  Наливайко С. Трипілля та Халеп'я: Дивовижні паралелі //  
http://ideya.uazone.net/paraleli.html

  Матвеев В.В. Асуры и девы: Основной конфликт индоарийской мифологии // Восток. - М., 2003. -- N4. - С.19.


Paskutinį kartą redagavo Žygeivis 24 Kov 2012 19:44. Iš viso redaguota 1 kartą.

Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema:
StandartinėParašytas: 15 Kov 2009 19:14 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
В.Н.Топоров: Значение белорусского ареала в этногенетических исследованиях


http://gega.kryvia.net/rus_tapar.html
http://janaberestova.narod.ru/toporov.htm

    С территорией Беларуси связаны особые надежды иследователей этногенеза и ранней истории славян и балтов.

    "Зримые" следы контактов славян и балтов нашли именно здесь своё наиболее полное выражение: начавшись, видимо, в VI-VII вв. н.э., когда в балт. появляются первые "славизмы" (ситуация до этой даты составляет особую тему), эти контакты проходят через всё Средневековье (ятвяги, пруссы, литовцы, латгалы - преимущественные участники их с балт. стороны) и продолжаются и по сей день (лит., лтг., лтш. - блр., польск., русск).

    Значение этой ситуации приобретает дополнительную остроту из-за того, что при несомненной "балтийскости" этого ареала в ранние периоды его истории на нём же находится весьма древний этноязыковой и культурный славянский локус, соседящий с сев.-карпатским и вислинским (в нижнем и среднем течении) ареалами, где наличие праславянского элемента устанавливается с достаточной надёжностью.

    Поэтому славизация блр. ареала в любом случае предполагает связь двух элементов (слав. и балт.), характер которой изменяется в течение времени. Кроме того, есть основание думать, что эти контакты были не столько "пограничными", сколько "рассеянными" или по всему ареалу, или последовательно по разным его частям.

     Следовательно, постановка проблем этногенеза и ранней истории славян применительно к блр. ареалу с необходимостью предполагает и учёт балт. материала, при том, что для эпохи со 2-ой пол. І-го до начала ІІ-го тысячелетия сама задача проведения границы между балт. и слав. языковыми фактами в значительном числе случаев очень непроста.

     Следует иметь в виду, что Беларусь один из тех ареалов, где соприкосновение балт. и слав. миров засвидетельствовано весьма рано; попытка "изолированно" взглянуть на слав. проблему чревата не только односторонностью, но серьёзными аберрациями, прежде всего искажающими временную перспективу.

     Помимо тех общих соображений и идей, относящихся к проблеме происхождения славян и балтов и обсуждающихся в последние годы в науке, в настоящее время появились некоторые очень важные и вполне конкретные дополнительные, ранее неизвестные факторы, которые должны быть учтены прежде всего в связи с блр. ареалом и смежными с ним территориями.

     Речь идёт о выдвижении принципиально новых точек зрения на членение и балт., и слав. диалектных континуумов.

     В первом случае существенна явно наметившаяся тенденция отнесения к зап. балтам кроме пруссов и ятвягов ещё и куршей, земгалов и, возможно, селов, диалекты которых ранее рассматривались как вост.-балт.

     Вероятно, ревизия старой классификации балт. языков затрагивает и хронологический аспект проблемы.

     Во всяком случае, эти "новые" зап.-балт. диалекты, оказавшиеся в значительной степени субстратом по отношению к вост.-балт. диалектам (лит., лтш., лтг.), настоятельно призывают исследователей к более точному определению локуса лит. и лтш. языкового элемнета в ареальном плане в более раннюю эпоху, и блр. ареал и его непосредственное окружение под этим углом зрения должны привлечь особое внимание

     (в другом месте указывались пучки гидронимических изоглосс, связывавших вост. Литву, Латгалию и смежные блр. территории с локусом, лежащим к юго-востоку, приблизительно в треугольнику Калуга - Брянск - Орёл).

     Сходные, но, может быть, ещё более острые проблемы возникают и во втором случае, относящемся к классификации позднепраслав. диалектов и небезразличном для уяснения ареальной структуры ранней Славии.

     На основании исследований языка новгородских берестяных грамот (А.А.Зализняк) и особенностей древнекривичского диалекта (С.Л.Николаев) выявляется сугубая архаичность кривичской речи и её исходная принадлежность к сев.-зап.-слав. диалектной группе (польск., сев-лехитск., лужицк.), тогда как отражённый в тех же грамотах диалект ильменских словен относился к юго-вост. группе, в которую входили также южн. диалекты вост.-слав. зоны, болг., с.-хорв., словен.

     Это новое понимание членения балт. и слав. диалектов в ранний период в обоих случаях должно рассматриваться как сигнал к очень серьёзному пересмотру многих традиционных постулатов балт. и слав. этногенетических исследований.

      Особое значение в данном случае приобретает кривичская проблема.

      Кривичи териториально связаны как с областью распространения древнего смоленского диалекта (зап. часть её в пределах Беларуси), так и с ареалом древних новгородских говоров.

      То, что речь кривичей была вполне реальным элементом др.-русск. диалектной картины не вызывает сомнения. Но теперь нет сомнения и в том, что эта речь была связана на правах ближайшего родства и с сев.-зап.-слав. диалектами, среди которых она выделяется своей нетривиальностью, объясняемой чаще всего её архаичностью, иногда праслав. уровня.

      Такая принадлежность кривичского диалекта подтверждается и положительно - наличием определённых сев.-зап.-слав. языковых черт, и более косвенными фактами, в том числе и "отрицательного" характера.

      Выделенность кривичей среди других вост.-слав. диалектов неслучайна. Они отсутствуют в летописных списках вост.-слав. племён: ряд особенностей их похоронного обряда отсылает к "западным связям"; продвижение с запада на восток, вплоть до Москвы и Подмосковья, свидетельствуется рядом разнородных фактов.

      Зап.-слав. локус кривичей (практическая его транскрипция для определённого периода, вероятно, сев.-польск., возможно, привислинск. ареал) делает возможным предположение, что слав. языковому этапу их истории мог предшествовать балт. этап, о чём могли бы свидетельствовать некоторые особенности балт. речи прусско-ятвяжско-южнолитовской полосы, к которым как бы "подстраиваются" некоторые др.-кривичск. (уже слав.) языковые особенности (ср. отсутствие 2-й палатализации, мена k : t / k' : t' [независимо от направления процесса: t' > k или k' > t'], -tl- > -kl- и т.п.).

     Весьма существенно, что наиболее убедительное объяснения этнонима крив- предполагает связь с обозначением высшей жреческой должности как раз в прусско-литовской зоне, отмеченной двумя крупными святилищами в Ромове и Вильнюсе.

     - Kriv-, Krivait- (в этом смысле кривичи могут пониматься как своего рода левиты, племя жрецов, священнослужителей).

     Лтш. krievi как современное обозначение русских первоначально, возможно, связывалось с теми славизирующимися (или славизированными) потомками зап. балтов, которые вошли в соседство с латышами, пребывали какое-то время к вост. от них и в конце концов дали своё имя для обозначения русских.

     Так или иначе kriv-комплекс оставил по себе следы от Прибалтики до Москвы, причём гуще и надёжнее всего они именно на западе, в балт. зоне (ср. городские урочища и другие названия этого корня).

     В этом же контексте весьма интересны параллели между кривичами и латгалами, во многом повторившими историческую судьбу первых (ср. сходный "разброс" - новгородские, смоленские, полоцкие латгалы);

     топонимические следы пребывания латгалов на территории к востоку от их исторически засвидетельствованной территории (М.Букшс, С.Кобульшевский и др.);

     славизацию латгалов при сохранении традиционных этнографических лтг. черт и антропологических особенностей, а в ряде случаев и своего этнического самосознания (ср. данные Н.В.Волкова-Муромцева и т.п.).

     Таких языковых, этнических, культурных "превращений" на блр. ареале немало, и "гордые ятвяги", конечно, не исчезли с лица земли полностью и продолжают жить в иной "этноязыковой" форме. Во свяком случае сама память об этой "иной" форме, а через неё и об исходной, жила, видимо, гораздо дольше, чем обычно предполагают.

     Этноязыковые процессы, происходящие на наших глазах в зонах, где контактируют блр., польск., русск. элементы с лит., лтг., лтш. - живой пример того же явления, более того - сама суть модуса взаимного существования слав. и балт. на территории Беларуси почти в течение полуторатысячелетия.

     При том, что в последние годы многое сделано для расширения источниковедческой базы темы этногенетической истории Беларуси, насущными дезидератами продолжают оставаться: составление общеблр. диалектного словаря, собрание и исследование топонимии и гидронимии (особенно в басс. Зап.Двины), расширение лингво-географических и диалектографических исследований, выявление новых балтизмов (с учётом элементов, равно допускающих как балт., так и слав. трактовку), исследование народной культуры во всём её многообразии - от материальной (этнография) до духовной (представления о мире, религия, мифология, обряды, фольклор и т.п.).

    Возможности и перспективы, которые должны открыться в результате выполнения этих задач, несомненно, оправдают затраченные усилия.

06 Апреля 2002 (19:16:21)

*************************************************************

Обратить внимание на строки о "треугольнике Калуга - Брянск - Орёл"

    и две карты для сравнения:

http://www.mojgorod.ru/kaluzhsk_obl/zhi ... 12501n.gif

Paveikslėlis

http://www.rustrana.ru/articles/14947/glnd2.gif

Paveikslėlis

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Paskutinį kartą redagavo Žygeivis 24 Kov 2012 19:44. Iš viso redaguota 1 kartą.

Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Baltai - slavai
StandartinėParašytas: 17 Kov 2009 23:51 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Балты - славяне

http://community.livejournal.com/balty_slavjane

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema:
StandartinėParašytas: 16 Vas 2010 20:32 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Šaltinis - Baltarusiai: permainingi kaimynai ar amžini broliai?
http://diskusijos.patriotai.lt/diskusij ... &start=120


Wolfsangel rašė:
Jau nuomonę apie straipsnio objektyvumą galima susidaryti iš frazių:

    "Ятвяги, вместе с прусами, говорили на ныне исчезнувших западнобалтских языках, занимавших во многом промежуточное положение между восточнобалтскими (литовским и латышским) и славянскими языками".


   Slavų kalbos iš tikrųjų yra daug artimesnės vakarų baltų kalboms (prūsų, jotvingių, kuršių; matyt ir senosioms žiemgalių bei sėlių kalboms (iki jų "sulietuvinimo"), kurios dabar vis dažniau irgi priskiriamos vakarų baltų kalboms). Tai ypač akivaizdu palyginus seniausius slavų rašto paminklus su prūsų kalba. Rytų baltų kalbos (lietuvių, latvių, latgalių) yra žymiai tolimesnės nuo slavų kalbų pagal daugelį požymių.

    Kitas reikalas, kad "atstumas" tarp vakarų baltų ir rytų baltų kalbų yra daug kartų mažesnis, nei "atstumas" tarp vakarų baltų kalbų ir senųjų slavų kalbų.

    Galima neabejoti tuo, jog "artumui" tarp vakarų baltų kalbų ir senųjų slavų tuometinių tarmių nemažą įtaką turėjo tai, kad slavų protėviai gana ilgą laiką gyveno šalia vakarų baltų pietinio arealo - dabartinės Lenkijos pietinėje dalyje.


Wolfsangel rašė:
Kaipgi krivičiai, kuriuos drąsesni archeologai kartais vadina kažkokia tarpine gentimi tarp baltų ir slavų?  


    Jau Z. Zinkevičiaus knygoje "Lietuvių kalbos kilmė", 1 tome, išleistoje dar 1984 m., puslapyje 252, parašyta, kad krivičiai, dregovičiai, viatičiai ir radimičiai yra buvusios baltiškos gentys, asimiliuotos slavų, kadangi genčių pavadinimuose yra akivaizdžiai baltiškos kilmės šaknys.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema:
StandartinėParašytas: 16 Vas 2010 20:35 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Šaltinis - Baltarusiai: permainingi kaimynai ar amžini broliai?
http://diskusijos.patriotai.lt/diskusij ... &start=120


Wolfsangel rašė:
Jau nuomonę apie straipsnio objektyvumą galima susidaryti iš frazių:

    "Ятвяги, вместе с прусами, говорили на ныне исчезнувших западнобалтских языках, занимавших во многом промежуточное положение между восточнобалтскими (литовским и латышским) и славянскими языками".


   Slavų kalbos iš tikrųjų yra daug artimesnės vakarų baltų kalboms (prūsų, jotvingių, kuršių; matyt ir senosioms žiemgalių bei sėlių kalboms (iki jų "sulietuvinimo"), kurios dabar vis dažniau irgi priskiriamos vakarų baltų kalboms). Tai ypač akivaizdu palyginus seniausius slavų rašto paminklus su prūsų kalba. Rytų baltų kalbos (lietuvių, latvių, latgalių) yra žymiai tolimesnės nuo slavų kalbų pagal daugelį požymių.

    Kitas reikalas, kad "atstumas" tarp vakarų baltų ir rytų baltų kalbų yra daug kartų mažesnis, nei "atstumas" tarp vakarų baltų kalbų ir senųjų slavų kalbų.

    Galima neabejoti tuo, jog "artumui" tarp vakarų baltų kalbų ir senųjų slavų tuometinių tarmių nemažą įtaką turėjo tai, kad slavų protėviai gana ilgą laiką gyveno šalia vakarų baltų pietinio arealo - dabartinės Lenkijos pietinėje dalyje.


Wolfsangel rašė:
Kaipgi krivičiai, kuriuos drąsesni archeologai kartais vadina kažkokia tarpine gentimi tarp baltų ir slavų?  


    Jau Z. Zinkevičiaus knygoje "Lietuvių kalbos kilmė", 1 tome, išleistoje dar 1984 m., puslapyje 252, parašyta, kad krivičiai, dregovičiai, viatičiai ir radimičiai yra buvusios baltiškos gentys, asimiliuotos slavų, kadangi genčių pavadinimuose yra akivaizdžiai baltiškos kilmės šaknys.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema:
StandartinėParašytas: 08 Sau 2012 16:39 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Forumas "Balto-Slavica"

http://www.balto-slavica.com/forum/index.php

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Baltai - slavai
StandartinėParašytas: 08 Lie 2012 21:19 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Smolensko archeologas krivičių gentį susiejo su baltais


http://www.patriotai.lt/straipsnis/2012 ... su-baltais

2012-07-08 13:18

Rokas Sinkevičius

Smolenske išleista profesoriaus, žymaus archeologo Jevgenijaus Šmidto monografija „Smolensko Padneprės ir Padauguvės krivičiai“, kurioje mokslininkas apibendrino daugiau nei pusės amžiaus savo tyrinėjimų rezultatus.

Шмидт Е.А. Кривичи Смоленского Поднепровья и Подвинья (в свете археологических данных). – Смоленск, [СмолГУ], 2012. 168 с. Твёрдый переплёт. Ф. 60-901/8. ISBN 978-5-902093-50-3.Тираж 1.000 экземпляров.

Daugelį dešimtmečių tyrinėtą VIII-X a. Smolensko ilgųjų pilkapių kultūrą, arba krivičių gentį autorius nedviprasmiškai įvardina kaip pirmapradiškai baltų kilmės žmones: „Daiktinė archeologinė medžiaga iš ilgųjų pilkapių…, apimanti ištisus baltiškus radinių kompleksus, pateikia nenuginčijamus įrodymus, kurie leidžia įvertinti aukštą gyventojų socialinio-ekonominio išsivystymo lygį ir priskirti juos prie baltų etnokultūrinės visumos“.

Gavęs signalinį naujos knygos egzempliorių apie jos pasirodymą savo tinklaraštyje pranešė Smolensko srities Informacinės politikos ir visuomeninių ryšių pagrindinės valdybos viršininkas Vladislavas Kononovas. Jis paminėjo, kad monografija išleista pagal valstybinę knygų leidybos programą, skirtą Smolensko 1150 metų jubiliejui paminėti. Ši programa pirmiausia skirta paremti „fundamentalius darbus, kurie ne vieną dešimtmetį bus naudojami kaip populiarios kraštotyrinės literatūros šaltiniai.“

„Pergyventi dėl to, kad Smolensko gyventojų šaknys tik sąlyginai slaviškos, nereiktų. Kas dabar apgailestauja, kad anglai ir saksai iš tiesų nėra Didžiosios Britanijos autochtonai? Nebent išdidžiųjų britų palikuonys prancūziškoje Bretanės provincijoje. O mus, smolenskiečius, galima tiktai pasveikinti su tapatybės pasitikslinimu. Ačiū Šmidtui,“ tinklaraštyje rašo valdininkas.

Knyga skirta pirmiausia specialistams, todėl išleista palyginti nedideliu 1000 egzempliorių tiražu. Dalis jo sugrįš pas leidėjus – į Smolensko valstybinį universitetą. Tačiau tarp entuziastų internete jau kyla kalbos apie galimybes gavus knygą nuskenuoti ir patalpinti viešai.

Krivičių vardas siejamas su Smolensko-Polocko ilgųjų pilkapių kultūra, užėmusia didelius plotus Dnepro ir Dauguvos aukštupiuose nuo VIII amžiaus iki X amžiaus vidurio. Rytuose jie siekė rytinių galindų žemes. Kartu vyko baltiška migracija į šiaurės rytus, apie ką liudija savita Pskovo ilgųjų pilkapių kultūra.

Paveikslėlis

Jau IX amžiaus viduryje prasidėjo sudėtingi stiprėjantys dviejų etnosų – slavų ir baltų (t.y., krivičių – krievių?) sąveikos procesai, kuriuos lydėjo materialinės kultūros suartėjimas ir slaviška kalbinė asimiliacija. Asimiliavimo židiniais galėjo tapti miestai, kartu buvę ir galios – politinio ir bažnytinio elito – centrais. Matyt, ilgainiui krivičių vardu imti vadinti ne tik baltai, bet visi vietiniai gyventojai, tiek baltai, tiek slavai.

Dnepro ir Dauguvos aukštupiuose ilgųjų pilkapių kultūra išnyksta IX a. pab.-X a. pirmojoje pusėje, ir tuo pat metu atsiranda visai nauji paminklai – apvalūs pilkapiai su degiminiais palaikais. Šie pilkapiai nekildinami tiesiog iš ilgųjų, bet siejami su slavais.

Po XII amžiaus krivičiai rusų metraščiuose nebeminimi. Nuo tol šių kraštų gyventojai imti vadinti poločianais, smolianais, tai yra, ne pagal etninius ir kultūrinius, o pagal teritorinius požymius, kaip ir likusioje senosios Rusios dalyje. XIII a. pirmoje pusėje Polocko kunigaikštystė buvo prijungta prie Mindaugo Lietuvos valstybės, o galutinai ją prijungė Vytenis 1307 metais.

Pasak baltiškojo paveldo Gudijoje puoselėtojo Aliaksejaus Dzermanto http://archive.minfolit.lt/arch/19501/19789.pdf , „krivičius galima laikyti pagrindiniu baltarusių etnoso susidarymo dėmeniu: ir todėl, kad jie užėmė didžiausią būsimo baltarusių etnografinio arealo dalį, ir todėl, kad padarė didžiausią įtaką baltarusių tautos etninio savitumo bei valstybingumo formavimuisi.“

Susiję straipsniai:

„Gudai – tai slaviškai kalbantys baltai“ (interviu su A. Dzermantu) (1) (2009-02-18)
http://www.patriotai.lt/straipsnis/2009 ... zermantu-1

„Gudai – tai slaviškai kalbantys baltai“ (interviu su A. Dzermantu) (2) (2009-02-19)
http://www.patriotai.lt/straipsnis/2009 ... zermantu-2

Krivija – baltarusių šventoji žemė. Pokalbis su Aliaksėjumi Dzermantu (2011-01-03)
http://www.patriotai.lt/straipsnis/2011 ... -dzermantu

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 10 Rgs 2012 22:05 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Тем, кто на самом деле интересуются древней историей славян и балтов, рекомендую прочитать несколько очень интересных работ на русском языке - советских, русских и других исследователей (эти исследования связанны и с литовской, и вообще с балтской историей):

Джаксон Т. Н. Austr í Görðum: древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. — М.: Языки русской культуры, 2001.

Тюльпаков Б.М. Топоним "Москва" в свете этнических процессов в западном Волго-Oкском междуречье // История СССР. 1991. №5.

М.Б.Щукин (С.-Петербург). РОЖДЕНИЕ СЛАВЯН (имеется и очень обширный список литературы)

Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования

В. В. Седов. ЭТНОГЕНЕЗ РАННИХ СЛАВЯН. - ВЕСТНИК РОССИЙСКОЙ АКАДЕМИИ НАУК, том 73, № 7, с. 594-605 (2003)

ДРЕВНИЕ СЛАВЯНЕ И ИХ ПРАРОДИНА - Супрун А.Е. Введение в славянскую филологию. - Минск, 1989. - С. 135-155

В. П. Филин. О прародине славян, распаде общеславянского языка и образовании языка восточных славян

Кобычев В.П. 'В поисках прародины славян' - Москва: 'Наука', 1973 - с.168

Алексеева Т. И. Антропологический состав восточнославянских народов и проблема их происхождения.//Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. – М.: Наука, 1974. – С. 69 – 76.

В. В. Воробьев. Великоруссы - Очерк физического типа.

(практически все эти работы можно найти в интернете).

*******************************************************

Вот еще одна только что изданная работа:

Шмидт Е.А. Кривичи Смоленского Поднепровья и Подвинья (в свете археологических данных). – Смоленск, [СмолГУ], 2012. 168 с. Твёрдый переплёт. Ф. 60-901/8. ISBN 978-5-902093-50-3.Тираж 1.000 экземпляров.

Paveikslėlis

Кривичи Смоленского Поднепровья и Подвинья
http://tverzha.ru/archives/1820

Рады представить вашему вниманию книгу смоленского археолога Евгения Альфредовича Шмидта, уже известного читателям нашего сайта.

Книга «Кривичи Смоленского Поднепровья и Подвинья (в свете археологических данных)» вышла в Смоленске в июне этого года.

Книга является, по сути, первой научной работой, объективно показывающей балтское происхождение носителей Культуры Смоленско-Полоцких длинных курганов (КСПДК), населявших, в том числе, и нашу Тверскую землю.

«Первоначально КСПДК сформировалась в пределах территорий восточной Литвы и прилегающих областей Латвии, где вся материальная культура населения, начиная с сере­дины I тыс. н.э., имела основные типы вещей, на основе которых только и могла сложить­ся КСПДК. Население эпохи длинных курганов большинством археологов (П.Н. Третья­ков, В.В. Седов и др.), принято называть кривичами. Часть исследователей-лингвистов считают, что население КСПДК называло себя Креве (М. Фасмер), или по-другому Krieva (Г.А. Хабургаев), что не вызывает особых возражений.»

В конце IX — начале X вв. krieva принимает активное участие в формировании межплеменной державы — Древнерусского государства.

Примерно в это же время начался процесс «языковой ассимиляцией населения КСПДК славянами».

Примерно в этот же период появился этноним «кривичи», которым стали именовать не только коренное балтское население Кривии, но и славянских переселенцев в эти земли.

Одним из важнейших выводов книги является то, что языческая традиция этих земель относится к эпохе существования на этой территории балтских племен, а основной этап славянизации относится к более позднему периоду, X-XIII веку, т.е. после принятия христианства.

Это явственно прослеживалось и в более позднее время:

«Как показывают археологические материалы, летописные кривичи в XI—XIII вв. долго сохраняли некоторые языческие тра­диции, восходящие к эпохе КСПДК и не свойственные другим группам древнерусского населения».

Таким образом, уместно говорить о том, что восходящие к язычеству локальные особенности т.н. «народного православия» на землях, некогда населённых кривичами (криевой), в т.ч., Тверщины, являются балтским наследием.

«В целом же, несмотря на некоторую самобытность, все население, именуемое в лето­писи кривичами, в результате сложного и длительного этнокультурного процесса к началу XIII в. нивелируется на основе славянской культуры и языка и становится частью древне­русского народа, хотя еще некоторое время сохраняет пережитки старых языческих тра­диций.

История кривичей (Krieva) не уникальна в пределах Древней Руси. Такой же историче­ский путь прошли меря, мурома, чудь и другие».

Предлагаем две версии книги — в форматах PDF и DJVU.

Первая подойдёт для чтения с экрана компьютера. Её особенностью является оригинальное качество рисунков и наличие слоя распознанного текста (который можно «выделить-скопировать-вставить»).

Вторая более подойдёт для чтения со смартфонов и читалок. Качество рисунков там сильно хуже (это очень заметно, если читать с компа), слой распознанного текста отсутсвует. Первую версию тоже можно читать с мобильных устройств, но страницы открываются заметно медленнее, чем во второй.

Версия в PDF: Скачать (11.5 MB)
http://tverzha.ru/books/Szmidt.E.A.Kriv ... a.2012.pdf

Версия в DJVU: Скачать (5.9 MB)
http://tverzha.ru/books/Szmidt.E.A.Kriv ... .2012.djvu

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 30 Rgs 2012 23:11 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Потомок Радзивиллов: игнорируя польскую историю, литовцы обделяют себя

http://ru.delfi.lt/news/live/potomok-ra ... d=59619937

Komentarai
http://ru.delfi.lt/news/live/potomok-ra ... &com=1&s=1

Žygeivis
30.09.2012 19:00


О каких дружеских отношениях с Польшей можно говорить, пока Польша сама и добровольно не возвратила литовские земли, которые она оккупировала в 1920 г. - Punskas, Seinai, Raigardas, Vygriai, Suvalkai - и официально не извинилась за это чудовищное предательство и измену общей многовековой истории?

Ведь эти древние литовские земли никогда не были польскими, но Польша до сих пор продолжает их оккупацию и аннексию.

Я уж не говорю о прусской Годанишке (в источниках Godaniska - Годаниска) - нынешнем Гданьске и ятвяжской Вяржуве (Verzuva - Veržuva) - нынешней Варшаве - ведь все это тоже древние исконно балтские земли, захваченные Польшей.


Žygeivis
01.10.2012 00:07


ляудански
30.09.2012 21:31
Жигейвис, пожалуйста не надо о возврате Вержувы и Годанишке. Их потеря, это результат вполне естественных для того давнишнего времени процесов. Тем более, что это територия пруссов. А то можно договорится до того, что потребуем возврата верховьев Днепра и Подмосковья.
--------------------------------------

О возврате именно этих древних балтских земель я и не говорю - просто напоминаю о том, о чем кое кто настойчиво пытается забыть или просто нагородить разного вранья, продолжая "славные совдеповские традиции".

-----------------------------------
ляудански
30.09.2012 21:31
Тем более, что это територия пруссов.
-----------------------------------

Уточняю - не только пруссов, но и ятвягов.

И именно современные литовцы и наследственно генетически, и этнокультурно, и особенно в языковом смысле (литовские деревенские говоры - самые прямые наследники языков этих древних балтских племен), являются прямыми потомками всех этих древнебалтских племен - и ятвягов, и пруссов, и галиндов, и селяй, и куршяй, и жемгаляй, и древних литовцев...

А древние славяне - это побочная ветвь древних периферийных балтов, еще в глубокой древности смешавшаяся с иранскими племенами и еще с разными другими.

Нынешние же славяне вообще какой то коктейль - и не только индоевропейских народов, но и массы разных тюрков, монголов и так далее...

Свое древнебалтское прошлое более других сохранили кашубы, мозуры, белорусы, северные украинцы и часть европейских русских - потомков славянизированных литовских племен голяди и кревяй.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 10 Spa 2012 15:14 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Источник - Белорусский писатель: мы надеемся сломать стереотипы о ВКЛ
http://ru.delfi.lt/vkl/history/beloruss ... d=59227633

Коментарии
http://ru.delfi.lt/vkl/history/beloruss ... s=1&no=340

Žygeivis
09.10.2012 13:57


"ВКЛ, и белорусские земли в нем, бывшие ядром этого княжества,..."
-------------------------------------- -----------------

Небольшое уточнение - вплоть до 15-17 веков это были совсем не белорусские (то есть уже славянизированные литовские земли), а безусловно этнические литовские земли, на которых жили язычники литовцы, к тому времени уже создавшие свою могучую многонациональную Литовскую империю, славянами по ихним обычаям называемую ВКЛ.

И десятки тысяч литовских названий городов, сел, рек, ручейков, озер, болот, лесов, рощь, холмов и т.д., вплоть до нынешнего Минска и Витебска (и даже дальше), сохранившихся и до наших дней в народной памяти местных людей, не так уж давно говоривших именно по литовски, это прекрасно подтверждают.

Постепенно славянизировались они только после крещения литовцев, в последующие века, и особенно в 19-20 веках.

А в Восточной Литве (в 1939 г. Сталиным эта древняя литовская земля была пропагандистски названа Западной Белорусией и незаконно, грубо и нагло нарушив договор 1920 г., присоединена к Белоруссии) и сейчас еще во многих местах сохранились литовские древние веси и поселки, в которых местные литовцы говорят на своих очень архаичных наречиях и говорах литовского языка.

Да и все остальные земли нынешней территории Белоруссии и западной России (области Смоленска, Москвы, Курска, Орела, Брянска и др.) - это исконные древние балтские земли, на которых балтские племена жили тысячелетиями, а славяне захватили их только в 7-13 веках.

Последними в неравной борьбе пали галинды Мазгавы (нынешней Москвы) и южных ее окрестностей - летописная Голядь, которую окончательно покорил и практически учинил геноцид над этим древним и гордым литовским племенем только псих Иван Грозный, хотя он и сам был литовского происхождения.

Žygeivis (дополнение)
09.10.2012 14:20


Нынешние белоруссы должны понять простую историческую истину - их прямыми предками были литовские племена, а сами нынешние белоруссы - это славяноязычные литовцы с некоторой примесью древних славян.

(Также, как, на пример, большинство ирландцев, шотландцев и валийцев сегодня являются англоязычными, но себя германцами и англичанами не считают. А на оборот - очень гордятся своими кельтскими предками.)

И тогда кончатся все эти глупые и пустые споры о том, чьи предки создали Литовскую Империю.

Ее создали наши общие предки - язычники литовцы, в те времена говорившие на разных литовских говорах.


Несомненный факт, что немалая часть их прямых потомков сейчас говорят не только на литовском языке, но и на нынешних славянских языках (белорусском, украинском, русском, польском...).

Их прямое языковое наследие - это около 115 нынешних литовских говоров (примерно 75 из них - аукштайтийские и 40 - жямайтийские), а также очень заметный литовский субстрат в нынешних белорусских, украинских, русских и польских говорах, которые распространены на древних литовских землях.

P.S. Кроме того, надо не забывать и того исторического факта, что и настоящие древние славяне (жившие в 5-9 веках южнее древнего балто язычного ареала) тоже когда то были древней ветвью балтских племен, рано отделившейся от других своих сородичей.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 27 Spa 2012 17:00 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Источник - Александрас Матонис: история ВКЛ становится объектом информационной борьбы
Коментарии
http://ru.delfi.lt/news/blicakcent/alek ... &s=1&no=40

Žygeivis
27.10.2012 17:20


Žygeivis писал:

Волковыск - Vilkaviškis
От слова "vilkas" - волк

Окончание -выск в славянизированном названии явно указывает на изначальное литовское происхождение названия.
Ты для н...

there is 1 reply

britan
27.10.2012 14:21

C такими стараниями и Варшава - Versava!
-------------------------------------- -----------------------------

britan, я вижу, что ты не знаешь даже такой "мелочи", что нынешняя Варшава возникла на этнической ятвяжской земле еще до прихода славян.... :)

И свое ятвяжское название Varžuva получила еще в те времена, когда польскими (точнее - мозурскими) племенами тут и не пахло.

Вот еще несколько занимательных фактов:

"Документально установлено, что с десятого века на территории современной Варшавы располагалось несколько поселений, среди которых наибольшего могущества достигли Bródno (то есть «брод», «переправа») и Jazdów kamion.

Несмотря на это, первые деревянные постройки в Warszowa были сооружены литовцами к двенадцатому веку, а каменные уже в целях обороны от Тевтонского ордена к четырнадцатому веку."

http://pl.wikipedia.org/wiki/Historia_Warszawy

"Wiosną 1262 wojska litewsko pod wodzą Mendoga, po zdobyciu Płocka, obległy w Jazdowie księcia mazowieckiego Siemowita I. W wyniku zdrady napastnicy zdobyli Ujazdów. W trakcie walk zginął Siemowit, a jego syn, Konrad II, dostał się na 2 lata do niewoli litewskiej.

Zdobycie podstępem i spalenie Jazdowa w 1262 zakończyło okres jego świetności jako ośrodka handlowego i zbrojnego, ale nie zatrzymało owocnych kontaktów kupieckich.

W odległości ok. 4 kilometrów na północ, powstała nowa przeprawa przez rzekę i nowy gród książęcy (obecna Warszawa), założony przez księcia płockiego, a od 1294 całego Mazowsza, Bolesława II mazowieckiego w końcu XIII wieku. Stanął on na miejscu obecnego Zamku Królewskiego."

Žygeivis
27.10.2012 17:52


Волковыск - Vilkaviškis

От слова "vilkas" - волк

Окончание -выск в славянизированном названии явно указывает на изначальное литовское происхождение названия.

Спецназ
27.10.2012 13:30

А в таком случае: МоСКва, МенеСК, СмоленСК, КурСК, ПлоЦК, ПолоЦК, ВитебСК, БрянСК... и т.д. летувисы выстроили...
-------------------------------------- -------------------

Неуч, ты бы сначала исторические книжки почитай - как славянские дружины в 7-11 веках балтские укрепленные городища завоевывали... - между прочим, практически все тобой указанные. :)

И на карту взгляни, на чей земле стоят все эти города, названия свои получившие задолго до того, как в этих местах появились первые славяне.

http://www.socintegrum.ru/pictures/images/balt.jpg

http://www.muenster.org/litauen/assets/ ... -zemel.jpg

http://www.vaidilute.com/books/gimbutas/figure-2.jpg

Почитай на досуге (поищи в интернете):

Тюльпаков Б.М. Топоним "Москва" в свете этнических процессов в западном Волго-Oкском междуречье // История СССР. 1991. №5.

Шмидт Е.А. Кривичи Смоленского Поднепровья и Подвинья (в свете археологических данных). – Смоленск, [СмолГУ], 2012. 168 с.

Версия в PDF: Скачать (11.5 MB)
http://tverzha.ru/books/Szmidt.E.A.Kriv ... a.2012.pdf

Джаксон Т. Н. Austr í Görðum: древнерусские топонимы в древнескандинавских источниках. — М.: Языки русской культуры, 2001.

В. П. Филин. О прародине славян, распаде общеславянского языка и образовании языка восточных славян

А. Е. Супрун. ДРЕВНИЕ СЛАВЯНЕ И ИХ ПРАРОДИНА (Супрун А.Е. Введение в славянскую филологию. - Минск, 1989. - С. 135-155)

В. В. Седов. ЭТНОГЕНЕЗ РАННИХ СЛАВЯН - Заслушано в ноябре 2002 г. на заседании Президиума РАН. ВЕСТНИК РОССИЙСКОЙ АКАДЕМИИ НАУК
том 73, № 7, с. 594-605 (2003)

М.Б.Щукин (С.-Петербург). РОЖДЕНИЕ СЛАВЯН (имеется и очень обширный список литературы)

Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования

И это почитай:

В.Н.Топоров: Значение белорусского ареала в этногенетических исследованиях

Выдержки:

"В первом случае существенна явно наметившаяся тенденция отнесения к зап. балтам, кроме пруссов и ятвягов, ещё и куршей, земгалов и, возможно, селов, диалекты которых ранее рассматривались как вост.-балт. "

"(в другом месте указывались пучки гидронимических изоглосс, связывавших вост. Литву, Латгалию и смежные блр. территории с локусом, лежащим к юго-востоку, приблизительно в треугольнику Калуга - Брянск - Орёл)."

Прародина славян (карты) (3-7 века нашей эры)

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... uselang=ru

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... -Slavs.jpg

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 27 Spa 2012 17:09 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Прародина литовцев и других балтских племен (карты)

Paveikslėlis

Paveikslėlis

Paveikslėlis

Прародина славян (карты) (3-7 века нашей эры)

Paveikslėlis

Paveikslėlis

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 27 Spa 2012 17:18 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Карта балтийских и славянских археологических культур III-IV вв.,
соседних племён и государств и ареал балтийских гидронимов.


http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... _3-4cc.png

Paveikslėlis

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... _3-4cc.png

Paveikslėlis


Ареал расселения вендов и других славян к VI в.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... al_map.jpg

Paveikslėlis

Карта балтийских и славянских археологических культур V-VII вв.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... _5-6cc.png

Paveikslėlis

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... _5-6cc.png

Paveikslėlis

Paveikslėlis

Paveikslėlis

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 31 Spa 2012 16:40 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Jau Z. Zinkevičiaus knygoje "Lietuvių kalbos kilmė", 1 tome, išleistoje dar 1984 m., puslapyje 252, parašyta, kad krivičiai, dregovičiai, viatičiai ir radimičiai yra buvusios baltiškos gentys, asimiliuotos slavų, kadangi genčių pavadinimuose yra akivaizdžiai baltiškos kilmės šaknys.

Во первых, кривичи и радимичи, а также и вятичи с дреговичами - это исконные местные балтские племена.

И это прекрасно видно даже из их самоназваний - все они совершенно очевидного балтского происхождения, только с добавкой славянского суффикса -ич-.

Например, кривичи - это литовское племя кривяй, и их название происходит от хорошо известного литовского слова "krivis ("кривис") (множественное число - "кривяй").

То же самое и с вятичими (от слова "ventai" ("вянтай") (общее языковое правило: древне литовское -ян- в славянской транскрипции трансформируется в -я-).

Дреговичи - от древнелитовского drėguva (дрегува).

Радимичи - от древнелитовского radima (радима).

Название "полочане" тоже местного происхождения - от названия реки Palotė (Палоте), отсюда и название города - Полоцк.

Но, как показали археологические раскопки, его предшественником до 11 века была древняя крепость и город Милиниске (Милинишке) (сейчас Гнездово).

В 9-10 веках на славянских наречиях в этих местах говорила только небольшая часть местного населения, пришлые славяне. Это очевидно из сотен здесь до сих пор сохранившихся балтских названий - не только гидронимов, но и поселений, и полей, лесов, болот, курганов, холмов...

Надо не забыть и того, что Киевской Русью в то время управляли не славяне, а норманы-варяги (в основном это были скандинавские германцы).

Полная славянизация местного балтского населения произошла только после нескольких веков - в основном в следствии крещения Киевской Руси византийскими священниками, говорившими на славянских диалектах.

Тут происходили те же процессы славянизации, как и в языческой Литве после ее крещения польскими ксендзами в конце 14 века - начале 15 века.

Žygeivis,
2012 01 07 17:26


9-11 века,
2012 01 07 17:00
Ты совсем офонарел от величия, литовский педриот, вятичи жили в 9 веке на территории нынешней рязанской области, а также на Оке и Дону, ты хочешь сказать, что это твои литовцы?
---------------------------

Да, именно. :)

Все эти территории были населены балтскими племенами.

И это уже давно (примерно начиная с 1960 г.) прекрасно известно из многочисленных работ многих выдающихся российских языковедов (которые вы, конечно, не читали).

Вот вам несколько названий этих работ:

Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования

А. Е. Супрун. ДРЕВНИЕ СЛАВЯНЕ И ИХ ПРАРОДИНА
(Супрун А.Е. Введение в славянскую филологию. - Минск, 1989. - С. 135-155)

Кобычев В.П. 'В поисках прародины славян' - Москва: 'Наука', 1973 - с.168

В. П. Филин. О прародине славян, распаде общеславянского языка и образовании языка восточных славян, 10.12.2004

ЭТНОГЕНЕЗ РАННИХ СЛАВЯН - В. В. Седов
ВЕСТНИК РОССИЙСКОЙ АКАДЕМИИ НАУК
том 73, № 7, с. 594-605 (2003) (Заслушано в ноябре 2002 г. на заседании Президиума РАН)

В.Н.Топоров: Значение белорусского ареала в этногенетических исследованиях

В.В.Седов. ГОЛЯДЬ /18.11.2005/

Тюльпаков Б.М. Топоним "Москва" в свете этнических процессов в западном Волго-Oкском междуречье // История СССР. 1991. №5.

Алексеевоа. И. Антропологический состав восточнославянских народов и проблема их происхождения.//Этногенез финно-угорских народов по данным антропологии. – М.: Наука, 1974. – С. 69 – 76.

В. В. Воробьев. Великоруссы - Очерк физического типа.

и так далее...

(эти работы можешь найти в интерне или тут - убрать пробелы)
viewforum.php?f=21
---------

Языковые данные показывают, что предки славян были соседями (южными) западных балтов - пруссов, галиндов и ятвягов (судинов).

Нынешние литовцы и латыши - потомки восточных балтов, в те времена живших где-то в районе треугольника Калуга - Брянск - Орёл (ареал очень приблизительный), которые под напором гуннов (а позже и славян, а также аваров) примерно в 5-7 веках пошли на запад и вклинились в территорию проживания западных балтов - ятвягов и селов - отодвинули ятвягов на юг, а селов - на север.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... -obrez.png

Paveikslėlis

**************************************************************

Кривичи

http://ru.jazz.openfun.org/wiki/%D0%9A% ... 1%87%D0%B8

Кривичи — союз восточно-славянских племён, который в VI—X веках сложился в верховьях Западной Двины, Днепра и Волги. Занимались земледелием, скотоводством, ремеслом. Главные города: Смоленск, Полоцк, Изборск.

Кривичей принято подразделять на две большие группы: псковскую и полоцко-смоленскую. В культуре полоцко-смоленских кривичей, изученной сравнительно лучше, наряду со славянскими элементами украшений, присутствуют элементы балтского типа. Балтские элементы просматриваются также и в погребальном обряде.

Кривичская курганная культура отличается от синхронных славянских культур Поднепровья.

Западные кривичи создали Полоцк, а южные — Смоленск (Гнёздово), включенные в состав Древнерусского государства уже при преемнике Рюрика князе Олеге.

В латышском языке и по сей день русских называют кривичами (латыш. krievi, латг. krīvi), Россию Кревией (латыш. Krievija), а Беларусь — Балткревией (латыш. Baltkrievija).

Юго-западная, полоцкая ветвь кривичей также именуется полочанами. Вместе с дреговичами, радимичами и некоторыми балтийскими племенами эта ветвь кривичей составила основу белорусского этноса.

Полочане
http://ru.jazz.openfun.org/wiki/%D0%9F% ... 0%BD%D0%B5

Полоча́не (белор. палачане) — группа кривичей, в IX веке населявшая территорию современной Витебской и север Минской области. На территории расселения полочан сформировалось Полоцкое княжество.

Полочане упоминаются в Повести временных лет, которая объясняет происхождение их имени от названия реки Полота.

В летописи утверждается, что кривичи произошли от полочан[1]. Крупнейшими поселениями кривичей-полочан являлись Полоцк (862), Витебск (974), Лукомль (1078), Изяславль (985), Усвяты (1021), Копысь (1059), Минск (1067), Орша (1067), Друцк (1078), Логойск (1078).

**************************************************************

Вятичи

http://ru.jazz.openfun.org/wiki/%D0%92% ... 1%87%D0%B8

Вя́тичи — восточнославянский племенной союз, обитавший в VIII-XII веках в бассейне Верхней и Средней Оки (на территории современных Московской, Калужской, Орловской, Рязанской, Смоленской, Тульской и Липецкой областей)[1][2].

Одна из гипотез связывает происхождение этнонима с индоевропейским корнем *ven-t «мокрый, влажный» (праслав. vet)[7].

На сегодняшний день наиболее актуальной является версия о том, что название вятичей (*vętitji) восходит к корню праслав. *vęt- «большой»[8], и, в конечном счёте, сопоставимо с такими этнонимами, как венеды, венеты и вандалы, восходящими к тому же корню[9]. Все эти этнонимы имеют значение «большой народ».

Территория населенная вятичами в арабских источниках называлась страной Вантит. По данным археологии она имела следующие границы. Юго-западная граница вятичей проходит по водоразделу Оки и Десны[6]. В верховьях Десны и её притоков, а также в бассейнах притоков Оки, Жиздры и Угры, выделяется полоса, где вятичские курганы соседствуют с кривичскими, памятники с находками семилопастных височных колец вятичей соседствуют с находками браслетообразных завязанных височных колец кривичей смоленско-полоцких[10]. Затем граница вятичей проходит вдоль долин Угры и Оки вплоть до впадения Москвы в Оку, минуя бассейны Протвы и Нары[10]. Далее граница расселения вятичей следует на северо-запад вдоль правых притоков до верховьев Москвы-реки (где также встречаются памятники кривичей), а потом поворачивает на восток по направлению к верховьям Клязьмы[6][10]. При впадении Учи в Клязьму граница поворачивает на юго-восток и идет сначала по левому берегу Москвы, а затем Оки[6]. Крайняя восточная граница распространения семилопастных височных колец — Переяславль-Рязанский[6]. Далее граница распространения вятичей идет к верховьям Оки, включая бассейн Прони. Верхнее течение Оки целиком занято вятичами[6][10]. Обнаружены также отдельные археологические памятники вятичей на верхнем Дону, на территории современной Липецкой области[2].

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/c ... 5-1113.png

Paveikslėlis

Помимо «Повести временных лет», вятичи упоминаются (как В-н-н-тит) и в более раннем источнике — письме хазарского кагана Иосифа сановнику Кордовского халифа Хасдаю ибн Шапруту (960-е годы), в котором отражена этнополитическая ситуация конца VIII — середины IX веков.[11]

В одном из арабских источников древний автор Гардизи писал о тех местах: «И на крайних пределах славянских есть мадина, называемая Вантит (Ваит, Вабнит)». Арабское слово «мадина» могло означать и город, и территорию, ему подвластную, и всю округу. В древнем источнике «Худуд аль-Алам» говорится, что некоторые из жителей первого города на востоке (страны славян) похожи на русов. Повествование идет о тех временах, когда здесь еще не было русов, и земля эта управлялась своими князьями, которые именовали себя «свиет-малик». Отсюда шла дорога в Хазарию, в Волжскую Булгарию, и только позднее, в XI веке, состоялись походы Владимира Мономаха.

Тема Вантит нашла место и в текстах скандинавского летописца и собирателя саг Снорри Стурлусона.

Большинство исследователей считает, что субстратом вятичей являлось местное балтское население[13].

Предшественниками славянского населения в бассейне верхней Оки были представители сложившейся к III—IV векам мощинской культуры. Такие особенности культуры, как домостроительство, обрядность, керамический материал и украшения, в частности вещи, инкрустированные цветными эмалями, позволяют отнести её носителей к балтоязычному населению[10].

Вятичи расселялись в бассейне Оки в период VI—VIII веках. Согласно "Повести Временных лет", в IX — X веках вятичи выплачивали дань Хазарии по шелягу (предположительно, серебряной монете) с сохи. Как и у прочих славян, управление осуществлялось вечем и князьями. Находки многочисленных монетных кладов свидетельствуют об участии общин в международной торговле.

Ко времени основания Олегом Вещим в IX веке Киевской Руси (из полян, кривичей, радимичей, северян и древлян), вятичи не входили в состав его государства.

Около 965 года в результате похода князя Святослава вятичи были временно подчинены Киевской Руси. Сын Святослава — Владимир — вновь воевал с вятичами и наложил на них дань в 981 году. Они восстали, и в 982 году их пришлось завоёвывать снова.

До конца XI века они сохраняли определённую политическую независимость; упоминаются походы против вятичей князей этого времени.

В «Поучении Владимира Мономаха» упомянуты предводители вятичей — Ходота с сыном: «А въ вятичи ходихом по две зиме на Ходоту и на сына его, и ко Корьдну, ходихъ 1-ю зиму»[14].

Во время усобиц XII века упоминаются города вятичей, возникшие в более ранние эпохи. По мнению Б. А. Рыбакова, главным городом вятичей был Корьдно[15] (отождествляется с селом Корно Мосальского района)[16].

В последний раз вятичи упоминаются летописью под своим племенным именем в 1197 году. Их земли впоследствии вошли в состав Черниговского, Ростово-Суздальского и Рязанского княжеств.

Археологически поселения вятичей прослеживаются до XVII века[16].

С VIII века начинается заселение верховьев Оки славянским населением, мощинская культура сменяется археологической культурой, которая сопоставляется учёными с роменской и борщевской. Об этом говорят культурные элементы в домостроительстве и керамике, характерные для славян[10].

Считается, что при этом балты не покинули прежних мест расселения, а переняли некоторые обычаи у пришедших славян. Так, под влиянием представителей мощинской культуры у славян появляется традиция хоронить умерших в курганах, ранее для них не характерная, как и обычай сооружения кольцевых оград[10]

В верховьях Оки, до впадения в неё Угры, процесс ассимиляции протекал наиболее интенсивно и завершился к XI—XII векам.

Продвижение вятичей на северо-восток вдоль долин Оки, а затем Москвы происходит с IX—X веков. Об этом говорят открытия нескольких селищ с лепной керамикой в Серпуховском, Каширском и Одинцовском районах Московской области[7].

Нужно отметить, что при этом славянская колонизация не происходит в бассейнах Нары и Протвы (Žygeivis: тут жили галинды - голядь).

Вятичи долгое время оставались язычниками. В XII веке ими был убит христианский миссионер Кукша Печерский (предположительно 27 августа 1115 года).

Отличительной чертой женских захоронений вятичей считаются семилопастные височные кольца[6].

О балтском влиянии на вятичей (через местные племена мощинской культуры) также говорят характерные украшения — шейные гривны, которые не принадлежат к числу распространённых украшений в восточнославянском мире X—XII вв.

Только у двух племен — радимичей и вятичей — они получили относительно широкое распространение.

Среди вятичских украшений есть шейные гривны, неизвестные в других древнерусских землях, но имеющие полные аналогии в летто-литовских материалах[21]

**************************************************************

Дреговичи

http://ru.jazz.openfun.org/wiki/%D0%94% ... 1%87%D0%B8

Дреговичи́[1] (ст.-слав. дьрьговичи; белор. дрыгавічы) — восточнославянский племенной союз, обитавший в IX-XII веке в районе Гомельской [2], Брестской[3], Гродненской и Минской[4] областей нынешней Беларуси. Восточными соседями дреговичей были радимичи, северо-восточными — кривичи, южными — древляне, северо-западными - ятвяги и литва[5][6].

Скорее всего название происходит от древнерусского слова "дрегва" или "дрягва", что значит «болото», ср. белор. дрыгва «трясина».

Примечание (Žygeivis) - "drėguva" это литовское слово (происходит от "drėgnas" - "мокрый"), и именно из литовского языка оно попало в нынешние белорусские наречия.

Под именем другувитов (греч. δρουγουβίται - druguvitai) дреговичи известны уже Константину Порфирородному как племя, подчиненное Руси. Летопись упоминает только, что дреговичи имели некогда свое княжение. Столицей княжества был город Туров.

Подчинение дреговичей киевским князьям произошло, вероятно, в X веке. На территории дреговичей образовалось впоследствии Туровское княжество, а северо-западные земли вошли в состав княжества Полоцкого.

**************************************************************

Радимичи

http://ru.jazz.openfun.org/wiki/%D0%A0% ... ite_ref-19

"....связь между радимичами и дорадимичским населением Посожья, наблюдаемая как в предметах материальной культуры, так и в обрядах, позволяет предположить, что пришлые славяне ощутили здесь влияние балтского населения. Также возможно сделать предположение о небольшой численности пришлых славян.

Большинство исследователей считают, что этноним «радимичи» имеет, балтское происхождение.

Так наиболее близкими к этому термину являются литовские термины radimas ­— нахождение, radimviete ­— местонахождение[19].

Георгий Хабургаев считал, что термин «радимичи» был образован от исторически более раннего названия балтской этнической общности, которая была славянизирована к IX—X векам[20].


[20] ↑ Хабургаев Г. А. Этнонимика «Повести временных лет». — М., 1979. — С. 196—197.

Летопись сообщает о происхождении радимичей от мифической личности Радима: «…радимичи бо и вятичи от ляхов. Бяста бо 2 брата в лясех, — Радим, а другий Вятко,- и пришедъша седоста Радимъ на Съжю, и прозвашася радимичи…»[21]. Эта легенда скорее отражает библейское мировоззрение автора, чем реальный исторический факт[22].


Žygeivis
02.11.2012 18:54

Gloomy Gonzales
01.11.2012 21:42

as to :) писал:
Kakoj glupyj vopros,čto nado dokazyvat proizchoždenije litovcev ot litvinov.Da eti nazvanija sinonimy .Prosto litovec eto lietuvis po ruski,a litvin eto lietuvis po polsk...
there is 1 reply

Должен вас расстроить, согласно анализам ДНК литвины и литовцы - это разные народы. Север Белоруссии и Юг Литвы (территория вокруг Вильнюса) - это один и тот же народ, а вот остальная часть Литвы от них отличается.
------------------------------------------

Ты забыл упомянуть, что по этим данным вся остальная часть Белоруссии тоже генетически отличается. :)

Но в принципе так и дожно быть - ведь именно тут жило древнее племя "Leita", которое позже в литовском языке стала называться Lietva (и именно от этой формы и в то время появилось славянское, "законсервировавшееся" в 9 веке, название - Литва), а еще позже - Lietuva.

Надо отме­тить, что заселение славянами территории Беларуси не было единовременным событием, оно продолжалось в течение несколь­ких веков.

Славяне проживали компактно только на самом юге современной Беларуси, в бассейне р. Припять. В это же время началось проникновение славян на территорию балтов.

В 8-9 веках начинается массовое расселение славян на землях балтов.

На запад от "Leita" жили древние селоны (sėlionys, sėliai) (и с севера Лейты), ятвяги (jotvingiai - dainaviai ir sūdūviai) (и с юга Лейты), галинды (pietiniai galindai), прусы (prūsai), земгалы (žemgaliai), курши (kuršiai, kurionys).

На восток от Лейты жили креви (kreiviai, krieviai) (и на север), еще дальше на восток - дрягувяй (drėgviai, dreguviai), радимяй (radimiai), вянтай (ventai).

На северо-восток от Лейты жили галинды Мазгавы (летописная "голядь").

Похоже, что до великого переселения славян в 8-11 веках все эти древние летто-литовские племена, жившие в центральном ареале древнего балтского пространства, довольно долго не очень друг с другом смешивались (генетически), хотя их наречия в те времена были очень похожими, как видно из сохранившихся до наших дней гидронимов и топонимов - ведь на всем древнем летто-литовском пространстве - от Берлина, острова Рюген, Гданьска и Варшавы до Москвы, Курска, Орела, Киева постоянно повторяются те же древне литовские названия рек и озер...

Когда в 8-9 веках началась с юга и происходила несколько веков очень активная славянская инвазия в летто-литовское (балтское) пространство проживания, то именно на восток от Лейты жившие креви (kreiviai, krieviai), дрягувяй (drėgviai, dreguviai), радимяй (radimiai) и вянтай (ventai) попали под основной первый удар - и их городища (особенно у больших рек) были первыми сожжены, а они сами постепенно переняли язык завоевателей, в то же время передав им свои литовские племенные имена, которые в славянских наречиях превратились в кривичей, дреговичей, радимичей и вятичей.

Такие же процессы в те времена происходили во многих местах славянской инвазии - это видно и по известным названиям славянских племен с суффиксом - ичи (на самом западе - бодричи, лютичи, на самом востоке - уличи).

GloomyGonzales
05.11.2012 19:42


Žygeivis писал:

britan
05.11.2012 10:51
Ну и суперфраза - инвазия славян! Да они уже со второго века н.э. здесь уже жили! Или это новость? Или Вы считаете, что венды(венеды) не славяне?
...
there is 1 reply

Вятичи, так же как и северяне - это постзарубинцы, генетически они идентичны и никакого отношения к литовцам не имеют, за исключением того, что до распада зарубинцы смешались с племенами балтов (балтская составляющая максимум 15% от общего населения).

Понятие прародины славян - абсолютно бессмысленно, равно, как и понятие праславяне, так как таковые никогда не существовали.

Славяне - это результат распада Зарубенецкой культуры, миграции племен Пшеворской культуры на территорию западной Украины и последующего синтеза представителей этих двух культур, который привел к появлению Киевской культуры, население которой, вероятнее всего, первым заговорило на славянском языке, который по своей сути является германо-кельто-балтским суржиком.

Сегодняшние славяне в основе своей - это потомки зарубинцев и пшеворцев.

Žygeivis
05.11.2012 20:45


GloomyGonzales
05.11.2012 19:42
.....привел к появлению Киевской культуры, население которой, вероятнее всего, первым заговорило на славянском языке, который по своей сути является германо-кельто-балтским суржиком.
-------------------------------------- -----------------------

Может более подробно напишите о том, как именно на формирование этого ранне славянского "германо-кельто-балтского суржика" повлияли, например, кельтские языки? :)

Можете и о германском влиянии по подробней написать...

Или литературу (научные исследования) по этим вопросам огласите...

(Имею ввиду именно века до 6 века нашей эры, а не более поздние заимствования).

Žygeivis
05.11.2012 21:23


GloomyGonzales
05.11.2012 19:42

Žygeivis писал:

britan
05.11.2012 10:51
Ну и суперфраза - инвазия славян! Да они уже со второго века н.э. здесь уже жили! Или это новость? Или Вы считаете, что венды(венеды) не славяне?
...

there is 1 reply
Вятичи, так же как и северяне - это постзарубинцы, генетически они идентичны и никакого отношения к литовцам не имеют.....
----------------------------------------------------

Добавлю еще несколько, наверное, совсем наивных и даже глупых вопросов.... :)

Интересно, а кто это конкретно исследовал генетику древних вятичей и северян?

Как называется и где бы можно почитать эту научную работу?


Например, просто интересно узнать методику исследований: как именно это сделали - наверное, кости из курганов вятичей и северян собирали?

Но ведь кости их, как правило, были сожжены и поэтому генетические материалы из них получить, используя нынешние технологии, не возможно?

А как установили, на каком именно языке говорили конкретные люди, в этих курганах похороненные?

И с каким именно "литовским материалом" сравнивали - например, где именно его нашли (тоже в курганах кости копали - в каких именно местах)?

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 31 Spa 2012 16:43 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/b/b3/Slavic_peoples_9c_map.jpg

Paveikslėlis


http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/0/0e/Slav-7-8-obrez.png

Paveikslėlis

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 31 Spa 2012 17:05 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/3/3a/Rus-1015-1113.png

Paveikslėlis

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 05 Lap 2012 19:10 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Александрас Матонис: история ВКЛ становится объектом информационной борьбы

Коментарии
http://ru.delfi.lt/news/blicakcent/alek ... s=1&no=260

Žygeivis
05.11.2012 18:22


britan
05.11.2012 10:51

Ну и суперфраза - инвазия славян!

Да они уже со второго века н.э. здесь уже жили!

Или это новость?

Или Вы считаете, что венды (венеды) не славяне?
-------------------------------------- ----------

Уважаемый britan,

может вы по конкретнее уточните, о которых именно венедах (вендах) вы говорите - кельтском племени, ливском племени, литовском племени (славянизированном и ставшем в 8-9 веках вятичами) или иллирийских племенах в Центральной Европе, чьи места проживания в 6-7 веках захватили славяне, и потом соседи древних венедов (вендов) германцы начали так называть и пришедших на древние венедские земли славянские племена (научный факт - ни одно из этих славянских племен Центральной Европы сама себя так не называла)?

И, пожалуйста, исторические источники более точно указывайте, а то иногда трудно понять, на каком основании вы свои выводы делаете.

P.S. Источники информации о самых разных племенах, которые так назывались сами или их так называли их соседи, я вам уже несколько раз выкладывал, но вы как то упорно не желаете ничего нового для вас узнавать. :)

Все таки повторю еще раз

Venedai (venetai, ventai, vendai, vindai)
h t t p://lndp.lt/diskusijos/viewtopic.php?f=24&t=2343

P.S. "Ну и суперфраза - инвазия славян! Да они уже со второго века н.э. здесь уже жили!"

- britan, если вы сумеете научными фактами доказать, где именно жили славяне во 2 веке нашей эры, то я не сомневаюсь, что вы станете одним из самых выдающихся славистов нашей эпохи.

Ведь до сих пор это не удалось сделать ни одному маститому академику... :)

За то разных гипотез про точную прародину славян (ранее 5 века нашей эры) навороченно не один десяток - только вот основная проблема в том, что по каждой из этих гитпотез имеются и веские научные "противопоказания"...

Žygeivis (дополнение)
05.11.2012 18:42


И не забывайте, britan, что вендами германцы, начиная примерно только с 7 века начали называть полабских славян, которые в эти места и пришли только в 6-7 веках.

P.S. Вы хотя бы свою же русскую Википедию иногда почитывайте, я уж не говорю о серьезных научных работах.

Венды
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0% ... 0%B4%D1%8B

Ве́нды, также вене́ды или реже винды (нем. Wenden) — средневековое германское собирательное название всех соседних немцам славян[1].

У франков так назывались все полабские славяне. На протяжении Средних веков немцы обобщённо называли вендами все соседние с ними славянские народы (кроме, вероятно, чехов и поляков): лужичан, лютичей, ободритов (проживавших на территории современной Германии) и поморян, а также других славян современной западной Польши, кроме этого, иногда, даже словаков.

В датских летописях под именем венды обычно фигурируют полабские славяне, и поморяне, в частности руяне, с которыми вел войны датский король Вальдемар I Великий.

В Германии это название сохранилось в употреблении до наших дней. В настоящее время вендами немцы называют лужичан — потомков коренного славянского населения Германии, и иногда кашубов — потомков поморян.

К настоящему времени название закрепилось за всеми полабскими славянами и в более узком значении — за лужицкими сербами и кашубами.


http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/e/ef/East_europe_3-4cc.png/778px-East_europe_3-4cc.png

Paveikslėlis

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/0/07/East_europe_5-6cc.png/778px-East_europe_5-6cc.png

Paveikslėlis

Вот более менее обоснованная картосхема раннего расположения славян в Европе (по гипотезам Бориса Рыбакова)

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/f/f6/East_Europe_Archaeological_Ancient-Slavs.jpg/800px-East_Europe_Archaeological_Ancient-Slavs.jpg

Paveikslėlis

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/d/d3/Slavic_peoples_6th_century_historical_map.jpg/483px-Slavic_peoples_6th_century_historical_map.jpg

Paveikslėlis

http://izbornyk.org.ua/pics/maps/map_slov_to_VII.gif

Paveikslėlis

http://izbornyk.org.ua/pics/maps/map_dialects_VII_XIV.gif

Географія східнослов’янських говірок VII_XIV ст.


Paveikslėlis

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 09 Sau 2013 13:56 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Ю. В. Откупщиков
БАЛТИЙСКИЕ ЯЗЫКИ И ИНДОЕВРОПЕЙСКИЕ РЕКОНСТРУКЦИИ


(Балто-славянские исследования. Вып. XVII. - М., 2006. - С. 110-115)

Балтийские языки (и особенно - литовский язык), как известно, отличаются исключительным архаизмом.

Это послужило основанием для появления идей о балтийском "эпицентре" индоевропейских языков, а также о том, что славянские языки возникли в результате отпочкования от какого-то периферийного западнобалтийского диалекта.

Поскольку балтийские языки сохранили значительно более архаичную структуру сравнительно с языками славянскими, теоретически - именно в структурном отношении - славянские формы во многих случаях можно "вывести" из форм балтийских, но, обычно, не наоборот: лит. ūdra - рус. выдра, rankai - ст.-слав. рѫцѣ, lankà - лука (фонетический аспект); saldùs - сладъкъ, lòva - лавка, avìs - овьца и др. (словообразовательный аспект); baisùs - бѣсъ, aũti, aũtas - онуча, renkù, rankà - рука и др. (семантический аспект)...“

Литература

Откупщиков 1961- Откупщиков Ю. В. К этимологии литовского agnùs // Ученые записки Ленинградского университета. 1961. Сер. филолог. наук. Вып. 60. № 301 (= Откупщиков Ю. В. Очерки по этимологии. СПб. 2001. С. 216-209).
Откупщиков 1967 - Откупщиков Ю. В.Из истории индоевропейского словообразования. Л., 1967. 2-е изд. М., СПб., 2005.
Откупщиков 1983 - Откупщиков Ю. В. Балтийские и славянские прилагательные с -u-основой // Baltistica. 1983. Т. XIX (1) (= Откупщиков Ю. В. Opera philologica minora. СПб., 2001. С. 346-361).
Откупщиков 1984 - Откупщиков Ю. В. Закон Лахмана в свете индоевропейских данных (гипотезы и факты) // Вопросы языкознания, 1984. № 2 (= Откупщиков Ю. В. Opera philologica minora. СПб., 2001. С. 261-272),
Откупщиков 1987 - Откупщиков Ю. В. Латинская флексия -osio в Gen. sing. е/о-основ // Язык и стиль памятников античной литературы. Л., 1987 (сер. Philologia classica. Вып. 111) (= Откупщиков Ю. В. Opera philologica minora. СПб., 2001. С. 279-283).
Откупщиков 1997 - Откупщиков Ю. В. Лат. divus и deus // ΜΝΗΜΗΣ ΧΑΡΙΝ. Сер. Philologia classica. Вып. V. СПб., 1997 (= Откупщиков Ю. В. Очерки по этимологии. СПб., 2001. С. 247-255).
Откупщиков 2001 - Откупщиков Ю. В. Балто-балканские ономастические изоглоссы // Откупщиков Ю. В. Opera philologica minora. СПб., 2001. С. 366-368,
СРНГ 7 - Словарь русских народных говоров. Вып. 7. Л., 1972.
Толстой 1969 - Толстой Н. И. (Ответы на анкету) // Лексiчныя балтызмы у беларускай мове. Мiнск, 1969.
Georgiev 1981 - Georgiev V. Introduction to the History of Indo-European Languages. Sofia, 1981.
Mažiulis 1988 - Mažiulis V. Prūsu kalbos etimologijos žodinas. Vilnius, 1988.
Strachan 1894 - Strachan J. The Compensatory Lenghtening of Vowels in Irish // Beiträge zur Kunde der indogermanischen Sprachen. 1894. Bd. 20.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 09 Sau 2013 14:21 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Jau Z. Zinkevičiaus knygoje "Lietuvių kalbos kilmė", 1 tome, išleistoje dar 1984 m., puslapyje 252, parašyta, kad krivičiai, dregovičiai, viatičiai ir radimičiai yra buvusios baltiškos gentys, asimiliuotos slavų, kadangi genčių pavadinimuose yra akivaizdžiai baltiškos kilmės šaknys.

****************************************************************

Источник - http://ggau.by/moodle/mod/resource/view.php?id=3103
Гродненский государственный аграрный университет
Дистанционное обучение
/ ► Ист. Бел.
/ ► Resources
/ ► 2. Славянизация балтов

1. Славянизация балтов.

Наиболее древние исторические свидетельства о славянах, известных тогда под названием венеды, относятся к 1–2 вв. н.э.

В VI в. в письменных источниках впервые встречается этноним «славяне». Вероятно, он происходит от слова «слава», т.е. «славные», или от «слово», т.е. «те, кто говорят» в отличие от других народов, «не­мых» – немцев, которые пользовались непонятными для славян языками.

В это время славяне были известны у других народов под названиями анты и склавены.

Данные языкознания связывают древних славян с широкой областью Центральной и Восточной Европы, от Эльбы и Одера на западе и Среднего Поднепровья на востоке.

Их северными соседями были германцы и балты, которые вместе со славянами составляют северную группу индоевропейских племен; восточными соседями были западноиранские племена (скифы и сарматы), южными – фракийцы и иллирийцы, западными – кельты.

Вопрос о древнейшей прародине славян до настоящего времени остается дискуссионным и далеким от научного решения.

Наиболее веро­ятными местами формирования славян называют Висло-Одерское междуречье и южную часть лесной зоны Восточной Европы, куда входит и юг Беларуси.

В V вв. в результате движения на юг германских племен готов и гепидов целостность территории славян была нарушена, что имело большое значение в обособлении западных и восточ­ных славян.

Эпоха Великого переселения народов нарушила эволюционное развитие славянской культуры.

Анты и склавены активно участвовали в освоении Дунайских земель, Балканского полуострова, Адриатики, проникли на Пелопоннес.

В условиях широкого расселения славян на территории от Эльбы до Среднего Поднепровья сформировалась пражская культура.

Эта первая из археологических культур, которую бесспорно относят к числу славянских. Памятники этой культуры выявлены в Правобережной Украине, Чехии, Словакии, Польше, Восточ­ной Германии, Румынии.

На территории Беларуси они обнаруже­ны в районе г.Петрикова, по рекам Припять, Ясельда и Горынь.

В V в., после падения государства гуннов, началось про­движение славян на юг от Дуная в северо-западное Причерноморье и балканские провинции Византии.

Во второй половине 1-го тыс. славяне заняли Верхнее Поднепровье и его северную периферию, ранее принадлежавшую балтам и финно-угорским племенам, а также земли на нижней Эльбе и юго-западном побережье Бал­тийского моря, превратившись, таким образом, в крупнейшую этническую группу Европы.

Надо отме­тить, что заселение славянами территории Беларуси не было единовременным событием, оно продолжалось в течение несколь­ких веков.

Славяне проживали компактно только на самом юге современной Беларуси, в бассейне р. Припять. В это же время началось проникновение славян на территорию балтов.

В 8-9 вв. начинается массовое расселение славян на землях балтов.

Боль­шими группами они селились на правобережье Днепра и Берези­не, в бассейне Сожа, вступали в тесный контакт с балтским на­селением, которое проживало в этих регионах.

Впереди шли воо­руженные дружины, вслед за ними – земледельческое населе­ние, которое ассимилировало местные племена.

Территорию Бе­ларуси преимущественно заселили три восточнославянских пле­мени – кривичи, дреговичи и радимичи.

Кривичи были одним из крупнейших восточнославянских пле­мен. Они занимали не только север Беларуси, но и соседние районы Подвинья и Поднепровья (Псковщину и Смоленщину). Кривичи сформировались в результате ассимиляции пришлыми славянами местных балтских и западнофинских племен, постепенно славянизированных. Об этом ярко свидетельствуют данные археологии.

Название «кривичи» разными историками объясняется по-разному. По одной из версий название происходит от имени прародителя Крива, по другим - от имени первосвященника балтов Криве-Кривейте, от слова «кровные» (близкие по крови), «кривой (о человеке, холмистой местности).

Дреговичи проживали на большей части южной и значитель­ной части средней Беларуси. В «Повести временных лет» говорится, что они жили между Припятью и Западной Двиной.

Дреговичи, особенно те, которые занимали северные территории, многие черты восприняли от балтов. Название этой этнической группы также отражает славяно-балтский синтез дреговичей.

Корень слова, видимо, балтский (от лит. dregnas – сырой, влажный). Очевидно, первоначально балты, которые проживали в этой местности, назывались «дрегува» (как литовцы – «летува»).

Славяне, которые пришли позже, восприняли это название, дополнив его славянским «ичи».

Таким образом, название «дреговичи» представляет собой славянизированное название более ранней балтской эт­нической группы.

Наверное, и белорусское слово «дрыгва» имеет балтские корни.

О высоком уровне социального развития дреговичей свидетельствует существование своего «княжения» еще до включения в состав Киевской Руси. Летописные известия и архе­ологические материалы характеризуют дреговичей как одно из наиболее развитых восточнославянских племен.

Радимичи проживали на восток от дреговичей и на юг от кри­вичей. По летописным данным, они занимали территорию между Днепром и Десной. Основной ареал расселения радимичей – бас­сейн рек Сожа и Ипути. В «Повести временных лет» не раз под­черкивалось родство между радимичами и западными славянами, которые проживали на территории Польши: «Быша же радимичи от рода ляхов».

Вместе с тем в археологических памятниках ради­мичей присутствует балтских элементов больше, чем у дрегови­чей.

Летописная легенда о происхождении радимичей от мифи­ческой личности Радима скорее всего отражает библейское ми­ровоззрение монаха-летописца Нестора, чем реальную действи­тельность.

Название радимичей, как и дреговичей, вероятно, балтского происхождения, основа балтская (от лит. radimas – нахожде­ние), а окончание славянское.

У радимичей существовала племенная верхушка и племенная организация, но в летописи подчер­кивается, что у них сохранилось больше пережитков родоплеменных отношений в сравнении с другими восточнославянскими племенами.

Кривичи, дреговичи, радимичи представляли крупные пле­менные союзы, объединенные не столько родоплеменными от­ношениями, сколько едиными территориальными, экономичес­кими и политическими связями.

Эти племенные союзы были уже ранними государственными образованиями, которые летописи на­зывают «княжениями».

Vikipedijoje norint įdėti nuorodą:

<ref>[http://ggau.by/moodle/mod/resource/view.php?id=3103 Славянизация балтов.]</ref>

****************************************************************

Надо отме­тить, что заселение славянами территории Беларуси не было единовременным событием, оно продолжалось в течение несколь­ких веков.

Славяне проживали компактно только на самом юге современной Беларуси, в бассейне р. Припять. В это же время началось проникновение славян на территорию балтов.

В 8-9 веках начинается массовое расселение славян на землях балтов.

Тут жило древнее племя "Leita", которое позже в литовском языке стала называться Lietva (и именно от этой формы и в то время появилось славянское, "законсервировавшееся" в 9 веке, название - Литва), а еще позже - Lietuva.

На запад от "Leita" жили древние селоны (sėlionys, sėliai) (и с севера Лейты), ятвяги (jotvingiai - dainaviai ir sūdūviai) (и с юга Лейты), галинды (pietiniai galindai), прусы (prūsai), земгалы (žemgaliai), курши (kuršiai, kurionys).

На восток от Лейты жили креви (kreiviai, krieviai) (и на север), еще дальше на восток - дрягувяй (drėgviai, dreguviai), радимяй (radimiai), вянтай (ventai).

На северо-восток от Лейты жили галинды Мазгавы (летописная "голядь").

Похоже, что до великого переселения славян в 8-11 веках все эти древние летто-литовские племена, жившие в центральном ареале древнего балтского пространства, довольно долго не очень друг с другом смешивались (генетически), хотя их наречия в те времена были очень похожими, как видно из сохранившихся до наших дней гидронимов и топонимов - ведь на всем древнем летто-литовском пространстве - от Берлина, острова Рюген, Гданьска и Варшавы до Москвы, Курска, Орела, Киева постоянно повторяются те же древне литовские названия рек и озер...

Когда в 8-9 веках началась с юга и происходила несколько веков очень активная славянская инвазия в летто-литовское (балтское) пространство проживания, то именно на восток от Лейты жившие креви (kreiviai, krieviai), дрягувяй (drėgviai, dreguviai), радимяй (radimiai) и вянтай (ventai) попали под основной первый удар - и их городища (особенно у больших рек) были первыми сожжены, а они сами постепенно переняли язык завоевателей, в то же время передав им свои литовские племенные имена, которые в славянских наречиях превратились в кривичей, дреговичей, радимичей и вятичей.

Такие же процессы в те времена происходили во многих местах славянской инвазии - это видно и по известным названиям славянских племен с суффиксом - ичи (на самом западе - бодричи, лютичи, на самом востоке - уличи).

****************************************************************

Во первых, кривичи и радимичи, а также и вятичи с дреговичами - это исконные местные балтские племена.

И это прекрасно видно даже из их самоназваний - все они совершенно очевидного балтского происхождения, только с добавкой славянского суффикса -ич-.

Например, кривичи - это литовское племя кривяй, и их название происходит от хорошо известного литовского слова "krivis ("кривис") (множественное число - "кривяй").

То же самое и с вятичими (от слова "ventai" ("вянтай") (общее языковое правило: древне литовское -ян- в славянской транскрипции трансформируется в -я-).

Дреговичи - от древнелитовского drėguva (дрегува).

Радимичи - от древнелитовского radima (радима).

Название "полочане" тоже местного происхождения - от названия реки Palotė (Палоте), отсюда и название города - Полоцк.

Но, как показали археологические раскопки, его предшественником до 11 века была древняя крепость и город Милиниске (Милинишке) (сейчас Гнездово).

В 9-10 веках на славянских наречиях в этих местах говорила только небольшая часть местного населения, пришлые славяне. Это очевидно из сотен здесь до сих пор сохранившихся балтских названий - не только гидронимов, но и поселений, и полей, лесов, болот, курганов, холмов...

Надо не забыть и того, что Киевской Русью в то время управляли не славяне, а норманы-варяги (в основном это были скандинавские германцы).

Полная славянизация местного балтского населения произошла только после нескольких веков - в основном в следствии крещения Киевской Руси византийскими священниками, говорившими на славянских диалектах.

Тут происходили те же процессы славянизации, как и в языческой Литве после ее крещения польскими ксендзами в конце 14 века - начале 15 века.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 22 Sau 2013 14:58 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
По данным анализа топонимики, а также признакам особенностей материальной культуры, погребальных обычаев и т. п., установленным археологическими исследованиями, в I тысячелетии до н. э. на юге и востоке расселение балтов достигали верховьев Днепра, Оки, бассейнов Березины и Сожа.

На востоке территорией проживания балтов были современные Витебская и Могилевская области Белоруссии и Псковская, Смоленская, Брянская, Курская, Орловская области России (днепро-двинская культура, тушемлинская культура, колочинская культура).

Также исторически зафиксировано проживание западно-балтского племени голядь в верховьях Оки, в Калужской, Орловской, Тульской и Московской областях (мощинская культура, культура москворецких городищ).

С конца I тысячелетия начались процессы славянизации западных балтов.

Существуют письменные свидетельства, подтверждающие, что ещё в начале XVI века некоторое население современной западной части Белоруссии говорило на западно-балтских языках.

В середине II тысячелетия западные балты, проживающие на территории захваченной Тевтонским орденом, подвергались активной германизации (прусы).

В настоящее время западные балты, проживающие теперь на территории Польши, славянизированы (и стали частью польского этноса — мазуры, прусы).

Отличительной особенностью польского и белорусского языков (от других славянских) является значительное количество (около 25%) западно-балтской и литовской лексики, а также доставшееся в наследство от балтов произношение (дзеканье), аналогичное у литовцев - дзуков.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 11 Lap 2013 12:42 
Atsijungęs

Užsiregistravo: 26 Sau 2008 17:48
Pranešimai: 68
Miestas: Kaunas
Aptikau knygą Ларионов - Исток Русского племени

Ten gana nemažai skirta dėmesio Baltų-Slavų klausimui.


Cituoti:
Несомненно, в прошлом существовал единый балто-славянский язык. Разделение славян и балтийцев могло произойти тогда, когда между ними прекратился тесный контакт. Балтийцы каким-то образом остались на периферии славянского мира. А что именно балты были переферией балтославянского мира, а не наоборот мы докажем на примерах филологических и антропологических. Возможно это связано с их долгим замкнутым обитанием в труднодоступной болотистой местности нынешнего Белорусского Полесья, до того как они начали свое продвижение к Балтике. Совокупность фактов совершенно не дает нам оснований считать территории: современных Московской, Смоленской, Калужской и Тверской областей, исконными землями, заселенными в древности гипотетическими «восточными балтами», как делают некоторые современные ученые.


Viskas iš didžiojo brolio požiūrio taško, nevengiant dar ir apdergti:

Cituoti:
Как-то известный профессор-балтист 3. Зинкявичус вместе с идеологом «разбалтывания» славян на всей территории Древней Руси, В. Топоровым пытались определить по гидронимам славянскую прародину.

И не смогли!

Вот для балтов определили — вся Восточная Европа. А для славян не смогли. У человека, не знающего, о каких народах идет речь, может сложиться впечатление, что балты это второй по численности после китайцев народ в мире, а вот славяне это что-то вроде гуанчей, редкого малочисленного народца, вымершего в безвестности на Канарских островах. В действительности, все прямо с точностью до наоборот, за исключением того, что балты еще живы, даже политически активны, но, безусловно, сходят в историческую могилу под радостные салюты Всеевропейскому единству, которое их сожрет без остатка. Это им не «тюрьма народов», где с ними «нянькались» как с любимым детищем.


djvu failas, platesniam pasiskaitymui:
http://tinyurl.com/nahffmu


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 28 Lap 2013 23:08 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Šaltinis - https://www.facebook.com/groups/1832680 ... ment_reply

Jurgis Vėgėlė

Gal Lietuva nuo žodžio susilieti, ta prasme, kad iš daugelio "baltų" genčių susiliejo viena Lietuviai?

Kęstutis Čeponis

Jurgi,

lietuvių (tuo metu leičių) vardas atsirado žymiai anksčiau, nei "susiliejo" įvairios baltų gentys į Lietuvių tautą.

Tačiau žodžių "Lietuva" ir "lietis", "lietus" šaknys, gal būt, yra tos pačios kilmės, - panašu, kad ši šaknis yra labai sena, nes tokią turi ir germanų bei kitos indoeuropiečių kalbos.

Reikia visų pirma nustatyti, kada ir kur atsirado savivardis "leitis" ar krašto vardas "Leita" - tik tada būtų galima daugiau mažiau tiksliai nustatyti, iš kur jis kilo (gal nuo vietinės upės vardo, gal nuo karių būrio pavadinimo ar nuo kokios deivės vardo - hipotezių gana daug, įskaitant ir "geografinę lokalizaciją" bei "laiko rėmus").

Galiu pasakyti tvirtai tik viena - su dabartine Lietuvos valstybės teritorija šio pavadinimo kilmė tikrai nėra susijusi - čia gyveno baltų gentys, kurios turėjo savus pavadinimus - galindai, dainaviai, sūduviai, sėliai, o ryčiau - kreiviai (krieviai), dreguviai, radimiai, ventai (keturios pastarosios buvo suslavintos jau 9-10 amžiuose), šiaurėje - Mazgavos (Maskvos) galindai...

Paveikslėlis

Taigi, senosios leitų tėviškės verta ieškoti kažkur tuometinio baltų arealo "periferijoje", iš kur jie migravo į buvusias senąsias kreivių (krievių) žemes - maždaug dabartines Ašmenos, Krėvos, Lydos, Naručio apylinkes.

Paveikslėlis

Paveikslėlis

Paveikslėlis,

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 26 Gru 2013 20:42 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Орел В.Э. НЕСЛАВЯНСКАЯ ГИДРОНИМИЯ БАССЕЙНОВ ВИСЛЫ И ОДЕРА


http://www.laborunion.lt/memo/modules/s ... e&artid=34

Опубликовал: Deli2 , Создано: May-17-2006

отрывок из В.Э.Орел

НЕСЛАВЯНСКАЯ ГИДРОНИМИЯ БАССЕЙНОВ ВИСЛЫ И ОДЕРА
// Балто-славянские исследования 1988-1996, M., 1997, с. 355-357.


<...>

Теперь мы можем перейти к обсуждению полученных результатов и рассмотреть географическое распределение неславянских гидронимов в бассейнах Вислы и Одера.

Картина размещения в этом ареале германских (собственно, древних восточногерманских) речных названий в целом невыразительна. Стоит, однако, обратить внимание на зону к юго-западу от Ополе, где относительно компактно распределено несколько германизмов, а также на одиночный германский гидроним в районе к югу от Пшемысля и Дубецко, который естественно связывать с группой германских названий в верхнем течении Днестра (см. Трубачев НРПУ, карта 17).

Большой интерес представляет распределение «древнеевропейских» resp. «древнебалканских» названий. Эти гидронимы отчетливо образуют несколько легко выделяемых зон, первая из которых, «есеницко-бескидская», охватывает горную часть верхних течений Одера и Вислы и, собственно говоря, самые истоки Вислы. Разумеется, южная граница этой зоны в какой-то мере является условностью, поскольку с юго-запада к ней примыкают верховья Лабы, которых мы не обследовали и которые, предположительно, могут содержать довольно значительное количество «древнеевропейских» названий. С другой стороны, в юго-восточной части этого ареала намеченную нами границу следует рассматривать как абсолютную, поскольку выше по течению Одера «древнеевропейские» гидронимы не выявлены.

К востоку от «есеницко-бескидской» располагаются еще три «древнеевропейских» зоны. К одной из них, «нижнебескидской», в основном расположенной в бассейнах Брени, Вислока и Вислоки, примыкает другая, «свентокшиская», расположенная по обе стороны Вислы выше впадения Сана. Возможно, обе эти зоны можно рассматривать как единый ареал. Наконец, последняя зона на востоке, «бужская», расположена по левому берегу Буга. В более широком контексте, «нижнебескидская», «свентокшиская» и «бужская» зоны непосредственно примыкают к тому ареалу западнобалканской гидронимии, который был убедительно выделен О. Н. Трубачевым в верховьях Днестра (Трубачев НРПУ, карта 14), и образуют с ним единую связную область.

В междуречье Вислы и Варты, приблизительно от Варшавы до Познани, а также севернее Познани, узкой полосой проходит еще одна зона «древнеевропейских» речных названий, «варто-вислинская», достаточно четко обособленная от других ареалов этого типа, расположенных значительно южнее. Для этой зоны можно предполагать известную этнолингвистическую самостоятельность (и архаичность?) по отношению к прочим областям, условно обозначаемым как «древнеевропейские».

Бассейны Одера и Вислы практически целиком являются областью распространения балтийских гидронимов.

Правда, концентрация их в разных частях этой области различна. С долей условности можно сказать, что число балтийских гидронимов убывает с востока на запад и от периферии к центру. Границы балтийской гидронимии не вполне отчетливы только на северо-западе, где нами не учтены данные о бассейнах Лебы, Слупи, Вепши, Парсенты и Реги, впадающих в Балтийское море: здесь заведомо упущены речные названия балтийского происхождения.

Западная граница балтийской гидронимии с незначительными колебаниями проходит по правому берегу Одера, а далее, выше впадения Бубра — по междуречью Одера и Бубра.

Южная граница балтизмов с запада на восток идет по северным отрогам Крконоше, Есенина и Словацких Бескид, строго к северу от «есеницко-бескидского» ареала «древнеевропейской» гидронимии, а затем глубоко проникает в Татры и Бещады.

Выше этого рубежа, в юго-восточной Польше, в верхнем течении Сана, обнаруживается весьма высокая концентрация балтийских речных названий, которые мы не можем не связывать в этнолингвистическом плане с уже ставившейся нами проблемой возможных южных областей расселения балтийских (ятвяжских) племен, см. Орел, Хелимский Ятв.

Продолжая мысленно эту границу дальше на восток, мы обнаруживаем там начало приднепровского балтийского гидронимического массива, оторванного, однако, от нашего ареала не знающим балтизмов верхним Поднестровьем (см. Трубачев НРПУ, карта 16).

Таким образом, восточная граница балтизмов по правобережью Сана и изолированные островки балтийских названий в Побужье скорее всего отражают некий реальный этнолингвистический рубеж, разграничивающий наших южных балтов и балтов днепровских, для которых можно предполагать миграцию с севера, из верховьев Днепра.

На обследованной нами территории выделяется достаточно обширный ареал, где балтийские гидронимы отсутствуют.

На востоке он ограничен небольшими анклавами балтизмов и «древнеевропейских» гидронимов, расположенными в верхнем и среднем течении Буга.

Действительно ли эти анклавы образуют восточный рубеж свободного от балтизмов ареала, установить пока трудно: для ответа на этот вопрос необходимо знать, находятся ли в Побужье вторичные очаги балтизмов или же они могут рассматриваться как архаичные зоны расселения южных балтов.

Северная и западная граница обсуждаемого ареала образует значительный выступ между Бугом и Вислой к северу от впадения Вепша, а затем проходит по Пилице до ее истоков. Затем, на юге, рубеж идет через Свентокшиские горы приблизительно до впадения Сана в Вислу и далее — поворачивает к югу по правому берегу Сана.

Очерченный выше ареал представляет особый интерес, по-скольку он, как и остальная территория Польши, характеризуется изобилием славянских гидронимов и в то же время оказывается единственным, где славянским названиям не сопутствуют балтийские.

Тем самым, этот ареал образует достаточно надежно устанавливаемую чисто славянскую область, которая поэтому может всерьез рассматриваться как потенциально весьма вероятный ареал формирования праславян.

Более того, сама конфигурация этого ареала содержит в себе достаточно определенный намек на предпочтительную версию формирования праславян в их отношении к балтам, поскольку речь идет о практически замкнутом небольшом пространстве, острове, со всех сторон окруженном балтийским языковым морем, по крайней мере, в том, что касается гидронимии.

Естественно в таком случае думать о формировании этого славянского острова не рядом с балтами, а из балтийского языкового материала, в духе широко известной концепции В. Н. Топорова (см., например. Топоров ПЯ I, б).

Такой — сугубо гипотетический — взгляд на проблему данного ареала как потенциальной области поисков славянской прародины мог бы быть дополнительно проверен в рамках этимологической гидронимики изучением того, какие именно славянские речные названия — в частности, архаических типов — сосредоточены в этой области.

Далее, существенно было бы изучить и археологический аспект проблемы. Это, однако, уже выходит за пределы задач, стоящих в данной работе, и относится к категории пожеланий на будущее.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 26 Gru 2013 21:37 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Гипотезы о взаимоотношениях балтийских и славянских языков


http://www.laborunion.lt/memo/modules/n ... storyid=11

Разместил Deli2. на 2007/11/3 15:54:30

Развитие индоевропейских языков с древнейших, доступных учёным, времён до наших дней было чрезвычайно сложным. Языки балтов - предков нынешних литовцев - развились из определённой совокупности индоевропейских говоров, от которой ведут своё происхождение также славянские и германские языки. У балтийских, славянских и германских языков наблюдается немало весьма древних общих черт.

Особенно много сходства отмечается между балтийскими и славянскими языками. Некоторые учёные полагают, что балтийские и славянские языки развились из одного индоевропейского диалекта, утверждая, таким образом, существование отдельного промежуточного балто-славянского праязыка. Другие учёные отрицают наличие балто-славянского праязыка, считая, что часть общих чёрт этих языков была унаследована из индоевропейского праязыка, другая (вторичные черты) появилась в результате тесного общения балтов и славян. Таким образом, данные учёные предполагают наличие общей эпохи в истории балтов и славян, а не промежуточного балто-славянского праязыка.

Есть и учёные, которые придерживаются мнения, что славянские языки произошли из окраинных балтийских диалектов.

Paveikslėlis

Schleicher а) Август Шлейхер (Schleicher) полагал, что существовал общий балто-славянский праязык, а от него позднее произошли самостоятельные балтийский и славянский праязыки, которые и дали начало балтийским и славянским языкам.

Meillet б) Антуан Мейе (Meillet) утверждал, что балтийские и славянские языки возникли из двух очень сходных диалектов индоевропейского праязыка, развивавшихся независимо, но параллельно.

Rozwadowski в) Ян Розвадовский (Rozwadowski) полагал, что сперва существовал единый балто-славянский праязык (III тысячел. до н. э.), который позднее разделился на самостоятельные языки, развивавшиеся независимо друг от друга (II-I тысячел. до н. э.), а в начале христианской эры они вновь сблизились.

Endzelins г) Янис Эндзелинс (Endzelins) считал, что у балтийских и славянских языков не было общего праязыка, позднее они сблизились, а по прошествии некоторого времени вновь разошлись.

Топоров д) Вячеслав Иванов и Владимир Топоров выдвинули гипотезу, согласно которой славянский праязык образовался из периферийных диалектов балтийского праязыка.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 26 Gru 2013 23:26 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Baltai ir slavų etnogenezės sūkurys


http://alkas.lt/2010/10/12/baltai-ir-sl ... ent-145396

http://www.alkas.lt
2010 10 12 18:19

Paveikslėlis

Vitalijus Galiopa

Su archeologu, Rusijos etnografijos muziejaus Sankt-Peterburge etnografu Vitalijumi Galiopa kalbasi Juozas Šorys.

Ar dažnai lankotės Vilniuje? Kokie ryšiai Jus sieja su Lietuva?

Lietuvoje lankiausi 1982 ir 1984 metais, kai visuomeninis ir kultūrinis gyvenimas dar tebebuvo sukaustytas sovietinės ideologijos. Buvau dar studentas. Pirmąkart į Vilnių atvykau su tėvu, kuris tada nusipirko pirmąją gyvenime lengvąją mašiną, ją išbandėme per Lietuvą, Latviją ir Estiją grįždami į tuometinį Leningradą. 1984 m. buvome atvykę pas Vilniaus universiteto archeologus į pažintinę praktiką. Vėliau ilgai Lietuvoje nebuvau, tik 2009 m. vasarą, draugų pakviestas, apsilankiau Dainų šventėje, Jolantos Zabulytės globojamas svečiavausi Kaune, gyvenau netoli Anykščių ir Troškūnų kelio, neblogai susipažinau ir su platesnėmis apylinkėmis – nuo Rokiškio, Ukmergės (ypač Šventosios slėnio) iki Kauno ir Vilniaus. Viešėjau ir pas Joną Vaiškūną Kulionyse, lankiausi senąsias baltų tikėjimo tradicijos puoselėjančios Romuvos šventykloje, Molėtuose.

O kai mudu susipažinome, vakare atsisveikindamas paprašėte, kad, nors ir per lietų, palydėčiau prie seniausio ir storiausio Sereikiškių parko (galbūt ir viso Vilniaus?) ąžuolo. Ar lietuvių rodoma pagarba ąžuolams ir Jums padarė įspūdį?

Buvau jį matęs per valstybinę šventę Mindaugo karūnavimo dieną, kai Sereikiškių parke vyko Dainų šventės Folkloro diena. Tąkart stebėjau ritualą, kurį prie Sereikiškių ąžuolo atliko Jono Trinkūno vadovaujamos Romuvos nariai kartu su įvairių Lietuvos regionų folkloro kolektyvais. Jie man priminė tarsi daugelio istorinių Lietuvos genčių paradą. Romuva prie Sereikiškių ąžuolo atliko prasmingą ritualą – genčių palikuonys dainavo dainas išlikusiais savo dialektais, buvo apsirengę būdingais regioniniais tautiniais drabužiais.

Pirmas įspūdis, kad Jūsų įdomiai skambanti pavardė galėtų būti kilusi, tarkim, iš galopo (tarmiškai – galiopo) šokio mėgėjų aplinkos. Kartais sakoma, kad ir arkliai galopu šuoliuoja. Gal esama kokių sąsajų?

Mano motina Jelena Viktorovna Friagina gimė Peterburge, per Antrąjį pasaulinį karą išgyveno vokiečių armijos blokadą. Jos seneliai buvo išeiviai iš Smolensko gubernijos, iš Duchovsčinos valsčiaus. Pagal kalbą, jie buvo rytiniai baltarusiai. Visa ta žemė kažkada buvo Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės (LDK) dalis. LDK požiūriu, tai buvo rusinai.

Mano pavardė susijusi su tėvo Anatolijaus Andrejevičiaus Galiopos gimtine Galicijoje. Praradusi savarankiškumą, ji su Volyne ir Polese priklausė LDK. Galicijoje jau buvo nutrūkusi, iš Danilo Romanovičiaus Galickio kilusi dinastija. Kaip nuniokotas kraštas, karaliaus Kazimiero IV Didžiojo laikais Galicija atiteko Lenkijai. Vėliau Liublino unija LDK sujungė su Lenkija. Taip mano motinos ir tėvo proseneliai atsidūrė Dviejų Tautų Respublikos sudėtyje.

Dėl mano pavardės kilmės yra kiek sudėtingiau… Tėvo protėviai buvo netgi ne iš Galicijos, o iš vakarų Volynės, vakarų Polesės. Ten ilgai žmonių kalboje gyvavo vietinė tarminė leksema „halepa“, arba „galiopa“, reiškusi ritualinių gandro (arba sterko) kojos formos kepinių kepimą. Beje, gandrai yra bendri mūsų, volyniečių, ir jūsų, lietuvių, toteminiai paukščiai, kurie, visuotiniu žmonių įsitikinimu, esą atneša vaikus. Jie ir gyvena lizduose ant sodybų namų stogų, arti žmonių. Laikantis tradicijos buvo manoma, kad kiekvieną pavasarį gandrai grįžta ne šiaip sau iš pietų, bet iš tam tikros nežinomos ir paslaptingos šalies ar netgi pasaulio, kuriame susitelkusios mirusių protėvių sielos. Manoma, kad gandras, kaip vadas, pavasarį paskui save parveda ir didelius kitų paukščių būrius. Gandrai dažniausiai parskrenda apie Blovieščių (Gerosios naujienos šventimo dieną – balandžio 7). Gandrų parskridimas nelaikytas šiaip sau paukščių parskridimu, manyta, jog grįžo pasiuntiniai, nešini mirusių protėvių sielomis. Tam, kad tos sielos vėl įsikūnytų į žmones ir grįžtų į naują gyvenimą. Būtent todėl liaudyje manyta, kad gandras atneša ir naujagimius vaikus. Ne iš tikrųjų snape atneša naujagimius, bet paskui save veda sielų būrius, kad šios rastų vietos tarp žmonių. Todėl gandrai ir žmonės buvo ir tebėra labai artimi.

Kaip vietiniai žmonės tuos ritualinius kepinius kepa?

Tai lyg sausainiai, kepiniai, turintys gandro pėdos formą – trys pirštai priekyje, vienas – iš galo. Galicijos, Volynės, Polesės žmonės juos kepa, dalija vaikams, o šie, įsmeigę į juos medinius pagaliukus, grupėmis, kaip paukščių būriai, laksto po kaimus, nešioja tuos kepinius – galiopas. Ne tik patys valgo, bet ir ant medžių šakelių kabina, kad juos lestų ir paukščiai, išdalija beturčiams ir kt.

Matyt, mūsų šeimos pavardė ir yra kilusi iš to ritualinio pavasarinio kepinio, susijusio su gandro koja. Manyta, kad paukščių vadas gandras, leisdamasis ir koja liesdamasis su žeme, ją laimina. Todėl ir jo koja tapo naujų žemės pasėlių, apskritai derliaus laiminimo simboliu. Galiopa buvo suvokiama kaip žmonėms iš protėvių ateinantis palaiminimo ženklas.

Žinoma, to krašto kaimuose paraidžiui niekas nesakė „galiopa“ – taip, kaip parašyta mano pase. Buvo sakoma: galepa, galiopa, halepa ir kt. Polesėje ir toliau į šiaurės vakarus, beveik iki pat Lietuvos dar ir dabar vartojamas šis žodis (iki Gardino, Druskininkų, piečiau Bresto, Volynėje iki Karpatų). Įdomu, kad Slovakijoje, kuri yra jau už Karpatų, 1990 m. vienas iš ministrų buvo mano bendrapavardis Jaroslavas Halepa. Pavardės užrašymas su „io“ atsirado per mano senelį, kuris turėjo lenkų valdžios pasą, o lenkai užrašinėjo lotyniškais rašmenimis („lotyninka“). Lenkai neturėjo raidės „ė“, todėl rašė taip, kaip girdėjo, nors kiti ten girdėjo ir ė, ir e, ir kitus garsus. Pasų įrašus lenkai rašė laikydamiesi sau būdingos tarsenos. Vėliau „Galiopa“ buvo užrašyta ir kirilica, bet nepagalvota, kad vėl reikėtų grąžinti senąją formą.

Jei jau prakalbau apie giminę, turiu pasakyti, kad mano tėvo motina buvo tikra Galicijos rusinė iš Karpatų, Garganų iškyšulio. Rytų Galicijoje, pagal seną lenkišką nomenklatūrą, buvo Stanislavo vaivadija, joje Hodbovniansko pavietas, o jame vienas iš kaimų – Osmoloda. Iš ten kilusi mano bobutės giminė. Ji buvo kilusi iš Osmolodos kaimo kalvio, kurį vadino Rodionu Venediktovičiumi Volovskiu, šeimos, o jo motina buvo Damnichija Justinovna Vachnovskaja… O mano senelis irgi buvo kilęs iš kalvio šeimos, tik iš Volynės, ir, matyt, juos suvedė bendravimas kalvystės reikalais. Po vestuvių senelis mano bobutę iš Osmolodos išsivežė į Kališo miestą, kur gimė mano tėvas. Pasibaigus pokario sunkmečiui, ilgam karui su sukilėliais, „miško broliais“, tęsėsi niūrus sovietinis gyvenimas; mano senelis buvo represuotas ir išvežtas į Sibirą, tėvas su motina gyveno baisiomis sąlygomis. Tėvas Lvove įstojo į naftos technikumą, kuris vėliau buvo perkeltas į Ivano–Frankovską. Vėliau Leningrade baigė Kalnų institutą, tapo vienu iš žymiausių Rusijos naftos gręžinių ir kitos geologinės įrangos staklių konstruktorių.

Esate diplomuotas archeologas, bet šiuo metu dirbate etnografu Rusijos etnografijos muziejuje (REM) Sankt-Peterburge?

Tai likimo išdaigos. Baigiau Leningrado universiteto Istorijos fakultetą, mano specializacija buvo archeologija. Po mokslų susidūriau su gana įprasta nemalonia situacija, kai archeologų galimose darbo vietose jau būna perpildyta, todėl dirbti į archeologines institucijas nepatekau. Ilgai dirbau Viešosios bibliotekos Rankraščių ir senųjų knygų skyriuje. Nors bibliotekoje saugoma ne archeologiniai, o rankraštiniai paminklai, bet ir ten buvo labai įdomu. Be bendrų privalomųjų darbų, domėjausi rankraštiniais istoriniais žemėlapiais. Man žemėlapiai nuo tada tapo labai įdomus ir naudingas istorinis šaltinis.

Beje, man, kaip asmenybei, daug gero davė bibliotekoje dirbę Sergejus Žemaitis, lietuvis, Nikolajus Nikolajevas, baltarusis, kilęs iš Naugarduko. Su jais mes kartu sudarėm tarsi kokią vakarų kraštų atstovų sąjungą. Iki šiol su jais draugauju, keičiamės informacija. Vėliau gavau pasiūlymą dirbti REM etnografu, juolab kad nuo archeologijos tada jau buvau nutolęs. Ėmęs dirbti etnografu greit supratau, kad tai archeologijai gana artima disciplina. Net galima taip pasakyti: archeologija yra paleoetnografija, o etnografija yra archeologijos tyrinėjimų tęsinys. Taigi jie kaip brolis su seserimi. „Įsigyvenau“ muziejuje šiaurės vakarų Rusijos ir Pabaltijo skyriuje.

Ir pagal pareigas Jūs dabar atvykote į Vilnių, nes Lietuvos nacionaliniame muziejuje teko sutvarkyti parodos iš REM fondų „Senoji Lietuva“ užbaigimo formalumus. Ar galima teigti, kad Jums atsivėrė naujos veiklos galimybės ir tarsi pareiga labiau ir giliau įknibti į istorinius etnogenetinius procesus?

Iki tol kaip archeologas specializavausi tyrinėti slavų etnogenezę, anksčiausius jų istorijos ir kultūros raidos tarpsnius. Dalyvavau ekspedicijose, kurios užsiėmė būtent pačiais anksčiausiais slavais. Šioje srityje mano svarbiausia mokytoja – archeologijos profesorė Irina Petrovna Rusanova. Nors ji maskvietė, visada buvo vadinama Peterburgo archeologinės mokyklos statytine…

Ji buvo akademiko Boriso Rybakovo priešininkė, o jis savo priešininke esą norėjęs matyti bet ką, tik ne ją, nes ji – moteris… Kitus jis greit „suvirškindavo“.

Minėtose jos vadovautose Mokslų akademijos ekspedicijose vakarų Ukrainoje – Volynėje ir Priekarpatėje – teko ir man dirbti. Kadangi tai mano gimtosios vietos, įsitraukiau į kasinėjimus keliems sezonams ir atidirbau kaip reikiant, nes sutapo ir interesai, ir žemės šauksmas. Kasinėjome VII a. Prahos – Korčako tipo gyvenvietes – pačią pirmąją autentiškai identifikuotą archeologinę slavų kultūrą. Kitas, vėlesnis, iš jos gelmių po VII a. išsivystęs etapas tęsėsi iki senųjų rusų įsigalėjimo laikmečio.

Prie ekspedicijos prisijungiau, kai jie dirbo Priekarpatėje Bukovinoje. Kasinėjau Kadine, Magaloje, Ruchate ir dar gal 40 kasinėjimų vietų. Ekspedicijose kasinėjo ir Bukovinos bei Černovicų universitetų archeologai – Borisas Temaščiukas, Liubomira Michailija, iš Lvovo istorijos instituto – Raško, Baranas ir kiti (vardų nebeatsimenu).

Subyrėjus TSRS kasinėjimus Ukrainoje perėmė vietinė Mokslų akademija, I. P. Rusanovą jie pasitelkdavo kaip kviestinę užsienio konsultantę, aišku, kitiems rusams vietos pas juos neatsirasdavo.

Vėliau dirbau Rusijos MA vadovaujamose ekspedicijose. Pavyzdžiui, 1999–2000 m. tris sezonus dirbau senosios Rusios specialistams gerai žinomo istorinio centro Senosios Ladogos kasinėjimuose, kuriems vadovavo Anatolijus Nikolajevičius Kirpičnikovas.

Galiu teigti, kad esu buvęs paniręs tiek į vakarų regionų, tiek į šiaurės vakarų Rusijos archeologiją. Kaip svečias archeologas pabuvojau ir Novgorodo, ir Smolensko (Gniozdovo) kasinėjimuose, o kaip studentas archeologinę praktiką atlikau Polocke.

Visada domėjausi archeologine literatūra ir apskritai archeologinių kasinėjimų problematika, susijusia su slavų ir baltų etnogeneze; jos, mano manymu, labai glaudžiai susijusios.

Kodėl minėtų gausių ekspedicijų kasinėjimų ir apskritai Jūsų etnogenetinių tyrimų centre – slavai, jų susiformavimas ir raida?

Tyrinėjom slavus, bet buvo ir kitas svarbus momentas. Kuo daugiau ir nuodugniau tyrinėjom slavų pasirodymo istorijoje etnogenetinius klausimus, tuo vis labiau supratom jų pačius glaudžiausius ryšius su baltais, jų istoriniu likimu.

Kai kurie rusai ir kiti slavų tyrinėtojai yra įsitikinę, kad slavai išsivystė iš baltų genčių gilumos. Juos baltai ir „pagimdė“. Dėl įvairių istorinių aplinkybių mūsų eros pradžioje.

Anksčiau tyrinėjant slavų etnogenezę nuolat iškildavo problemų, nes mokslininkai stengdavosi atrasti retas specifines gentis, kurios tarsi vestų prie atskiro slavų raidos kelio. Tik slavų – ir nieko daugiau. Ir kiekvieną kartą atsidurdavome akligatvyje.

Pasirodė, kad tokios išskirtinės, slavus į platesnį pasaulį išvedusios kultūros nebuvo.

Tiriama, tarkim, viena kultūra, bet ji galiausiai pasirodo besanti iranėniška, tiriama kita kultūra, bet ji pasirodo besanti gotų gepidų su iranėnų priemaišomis paveikta etc. „Ikislavų“ vis nepavykdavo surasti.

Užburtas ratas, ir net tarp archeologų imta juokauti, kad slavai kaip parašiutininkų desantas nusileido tiesiai iš dangaus. O esmė labai paprasta, kad jokio atskiro savarankiško slavų radimosi kelio istorijoje nebuvo.

Slavai tiesiog natūraliai „išniro“ iš baltų etninio masyvo gelmių. Pirmiausia – iš vakarų baltų. Manoma, kad teritorija, kurioje jie, matyt, pirmiausia ėmė vystytis, buvo žemės, kurios vėliau buvo priskiriamos jotvingiams ir galindams. Tai dabartinė vakarų Baltarusija ir pati rytinė Lenkijos dalis. Tai žemės aplinkui Belovežo girią iki Pripetės ir Karpatų.

Paaiškėjo, kad tų vietų gentys buvo tiek artimos pagal kilmę, kad sunku jas ir atskirti. Lyg būtų tikros seserys. Iškildavo sunkumų – sakykim, visa serija archeologinių kompleksų, kurie, deja, nekalba ir negali pasakyti, kokia kalba mūsų atkasti mirusieji kalbėjo, pagal materialinę kultūrą artimi ir baltams, ir slavams. Arba ir prūsams, ir galindams, ir jotvingiams, ir anksčiausiems slavams.

Ką bendrame kontekste panaudojote iš Vladimiro Toporovo darbų, susijusių su baltų ir slavų lingvistiniais santykiais ir pasaulėjauta? Juk būtent jis pirmasis, remdamasis įvairiais lyginamaisiais kalbiniais duomenimis, iškėlė mintį, kad kalbos ir kitais lygmenimis slavai išsivystė iš baltų? Norėjau dar pabrėžti, kad toli gražu nesu aptariamos požiūrių sistemos autorius, tik toliau vystau pirminį jos lygmenį.

Šiek tiek šiuo klausimu man užbėgote už akių, o aš tik norėjau pridėti, kad, V. Toporovo įsitikinimu, slavų izoglosos išsikristalizuoja iš vakarų baltų kalbinio junginio. Aš ir daugybė kitų archeologų, kurie tuo domėjosi, manome, kad siekiant parodyti visapusišką slavų virsmą iš baltų svarbūs yra ir lingvistiniai, ir kultūrologiniai, ir archeologiniai duomenys, kurie kiek iš kitos pusės, tačiau kalba apie tą patį procesą. Jis apčiuopiamas remiantis ir lingvistine, ir archeologine medžiaga. Šiuos duomenis derinant ir supriešinant galima sumodeliuoti išsamų proceso vaizdą.

Dar daug ką mums teks ištirti ir patikslinti, bet dabartiniu metu bendras teorijos paveikslas baigia susilipdyti. Vis labiau įsitikiname (gaudami daugiau naujos informacijos), kad procesas vyko būtent taip, kaip mes nustatėme. Ne iš kažkur stebuklingai atėjo, ne iš dangaus nusileido slavai, o išsirutuliojo iš vakarų baltų genčių gilumų.

O kaip tai esą galėjo įvykti?

Nuolat būna tokių klausimų „į kaktą“ – ką, ar galėjo taip atsitikti, kad va – nuolat buvo baltai, baltai, baltai ir staiga vieną rytą jie tapo slavais ir ilgainiui jų pasidarė daug daug? Tai buvo gana ilgas procesas, kuris daliai baltų pasitarnavo kaip postūmis išsiskirti į etninę grupę, kuri vėliau ėmė vadintis slavais.

Tik priminsiu vieną iš V. Toporovo išvadų, kad iš duomenų apie etnogenetinius genčių kontaktus matyti, jog slavų kaip savitos etninės populiacijos istorijos arenoje pasirodymas, palyginti su baltų gentimis, buvo labai vėlyvas. Su tuo istoriniu faktu nė aršiausi panslavizmo adeptai nepasiskeryčios.

Taip ir buvo, bet pirmiausia apie slavus sužinojome kitais vardais – slovinai, slovėnie… Tais vardais jie užfiksuoti ne anksčiau IV a. pabaigos ir V a. pradžios, iš esmės nuo V a.

O iki tol slavų pavadinimo iš viso nebuvo, nors, aišku, jų protėviai fiziškai žemėje gyveno.

Kuo jie iki tol buvo ir kaip jie tapo slavais?

Manau, kad mūsų pokalbis – tik gyvas apsikeitimas nuomonėmis, todėl mano teiginiai visai nepretenduoja į akademinio lygmens pranešimą. Pateiksiu schemą proceso, kuris padėjo išsivystyti slavams ir tame procese išryškino baltų istorinį vaidmenį. Nuo pirmojo mūsų eros amžiaus jokių atskirų slavų, aišku, nebuvo, bet buvo didžiulis baltų masyvas, kuris tuo metu jau buvo išsiskyręs į kelis didelius gentinius baltų junginius.

Buvo rytų baltai, vakarų baltai, pavyzdžiui, prūsai, galindai, jotvingiai ir kt. Ir kai kurie kiti vakarų baltai, kurie kai kuriuo gyvenimo tarpsniu už nugarų buvo palikę ir Vyslą? Taip, iš esmės vakarų baltai gyveno iki Vistulos, arba Vyslos, upės.

Palaipsniui ankstesnės epochos gyventojai – pagudėnai, arba pajūriečiai, – imami suvokti kaip vakarų baltai, tik vėliau jų žemes užvaldė germanų gentys lugiai, vandelai ir kt. Vėliau prie Vyslos žiočių atėjo gotai, bet iki tol ten gyveno baltai pajūriečiai. Juk turim jų archeologinius duomenis, tik nežinome kalbinių faktų.

Kai kurie lenkų ir rusų archeologai mano, kad baltų gentys užėmė žemes ne tik iki Vyslos, bet ir iki Odros (Oderio). Visoje dabartinėje šiaurės Lenkijoje iki pat Ščecino ir Oderio upės mūsų eros pradžioje gyveno vakarų baltai.

Vėlesniais laikais baltų valdytos žemės buvo prarastos, tie baltai pirmiausia buvo asimiliuoti germanų, o jau vėliau šie – slavų. Vėliau baltų ir slavų siena buvo ties Vysla, Būgu, Vepšu, Narevu. Ten formavosi prūsai, bartai, galindai, jotvingiai ir visi kiti vakarų baltai. Toliau į rytus – jau lietuviai. O dar toliau į rytus, iki Tverės gyveno rytų baltai, kurie priklausė vadinamajai Dniepro ir Dvinos kultūrai. Jie, aišku, kalbėjosi baltų genčių kalbomis ir vėliau tapo senovinio slavų ir baltų kalbinio mišinio protėviais. Ilgai jie išliko rytuose tarp Maskvos ir Tverės, matyt, ten buvo rytinė rytų baltų ir slavų riba.

Manoma, kad Maskva yra finougriškos kilmės upės pavadinimas, kilęs nuo patogios „karvių brastos“ Maskvos upėje. Manoma, kad upės Moskva vardas susidarė iš suomiškų žodžių mosk „karvė, telyčia“ + va „upė, vanduo“. Žinoma, esama ir kitų jos kilmės versijų, pavyzdžiui, skitų žodis mask reiškia galviją, o marių kalboje maska – lokys +ava – motina, patelė. Panašiai Anglijoje Oksfordas buvo žinomas kaip „jaučių brasta“. Žodžiu, ten, kur dabar Maskva, iki slavų jau buvo įsikūrę finougrai, o kita aiški etninė atrama buvo Tverė – aiškiai rytų baltų pavadinimas (tai, kas aptverta, su tvoromis). Netgi iki XIV a. prie Protvos upės, netoli nuo Maskvos, buvo įsikūrusi stipri vadinamųjų goliadų grupuotė, apie juos rašė rusų metraščiai.

Goliadai – tai kažkokia istorinė rytų galindų bendruomenė, gyvavusi iki XIV a., vėliau jie buvo asimiliuoti žemės plotuose tarp Možaisko ir Smolensko. Iki pirmojo mūsų eros amžiaus buvo vientisas baltų masyvas, pasidalijęs į rytų ir vakarų baltus.

O apskritai indoeuropiečių formavimosi ir vystymosi procesą įsivaizduoju kaip didelio kopūsto su daug lapų skleidimąsi. Išoriniai lapai, pirmieji nukritę į šonus, – tai kai kurios kraštinės grupės, tarkim, arijai, keltai ir kiti. Jie nuo pagrindinio branduolio traukėsi anksčiau, juos dabar turime suvokti kaip dar labiau už baltus ir juolab slavus nutolusius.

Bet išliko vadinamasis indoeuropiečių nuklijus, arba esminis pagrindas, kuris niekur neiškeliavo, liko savo vietoje. Jie iš esmės ir yra baltai, nes jiems jais visai nereikėjo tapti, – jie buvo pagrindiniai, pamatiniai genetiniai indoeuropiečių vienetai… Aišku, anksčiau atsiskyrusieji labiau nutolo. O baltai būtent šioje miškų zonoje vystėsi toliau ir jų kultūra vis labiau keitėsi bei modernizavosi. Baltai – miškų žmonės. Paskutiniai nuo jų atskilo slavai.

Prieš slavus nuo baltų pasitraukė germanai. O germanai, baltai ir slavai sudarė tą indoeuropiečių grupę, kuri tyrinėtojų vadinama „Circum Baltica“ – indoeuropiečių genčių bendrystė, kuri vystėsi apie Baltijos jūrą. Tie indoeuropiečiai, kurie buvo apsigyvenę palei vakarinį Baltijos krantą, tapo germanais: tai skandinavai, vokiečiai, būsimieji olandai. Žinoma, tokiomis tautomis jie tapo tik viduriniaisiais amžiais, o čia turiu omenyje daug ankstesnius jų protėvius. Vartebo kultūra ir patys germanai susiformavo išilgai vakarinės Baltijos jūros pakrantės ir prie Šiaurės jūros, o tie, kurie formavosi palei pietinį ir rytinį Baltijos krantą, davė pradžią baltų branduoliui, visoms jų gentims. O iš baltų vėliau susiformavo slavai.

Kaip vyko slavų etnosų formavimosi procesas?

I a. pabaigoje iš pietų Skandinavijos – iš teritorijos, kuri ir dabar Švedijoje vadinama Giotelanda (Vertergiotlandija – vakarų Gotlandija), prie jos yra ir Gotlando sala (o tarp jos ir žemyno dar yra Elando sala), emigravo didelės germanų grupės, priklausiusios Velbarsko-Cecarsko kultūrai. Jie laivais atplaukė į kitą Baltijos jūros krantą.

Gotų istorikas Jordanas (teisingai jo pavardę reikėtų tarti Jorland) aprašė, kaip karaliaus Verygo laikais keliais laivais gotai, taip pat jų giminaičiai gepidai iš Skandinavijos laivais perplaukė Baltijos jūrą ir atsidūrė pietinėje jos pakrantėje, būsimosios Lenkijos teritorijoje – ten, kur dabar gyvena kašubai, prie Vyslos žiočių, netoli dabartinio Gdansko.

Ten apie pusantro šimto metų toliau vystėsi Velbarko-Cecarsko kultūra. Ten iš esmės ir buvo Gotija, ją patys gotai vadino Gotiskanza.

Vėliau jie, nors kai kurie liko gyventi prie Vyslos žiočių, traukėsi prieš tėkmę į Vyslos aukštupį, taip pat keliavo į Būgo, Narevo, Vepšo aukštupius. Jie užėmė tenykštes baltų genčių žemes ir ėjo toliau į Pripetės upės juosiamą Polesę. Pripetę jie vadino „vandens žeme“ (Jordano lotyniško posakio vertimas), arba pelkėmis. Persikėlę per Pripetę, jie galop atsidūrė ant tvirtos žemės – dabartinėje Volynėje, Ukrainoje. Ten ir nuėjo pagrindinės gotų, gepidų žmonių grupės.

Po jų panašiu maršrutu patraukė ir gerulai bei teifalai.

Iš viso ten susitelkė kelių germanų genčių žmonės. Jie organizavo ne tik gentinį susivienijimą, bet ir ankstyvosios barbarų valstybės prototipą – karalystę. Gotų karalius buvo garsusis Germanarikas.

Vėliau jie skilo į vizigotus (vestgotus) ir ostgotus… Tiesa, save jie vadino kitaip: vizigotai (vestgotai) save vadino tervingais, o ostgotai vadinosi griutingais. Kitaip sakant, vieni save suvokė kaip miškų ir laukų, o kiti – kaip stepių žmones.

Tai buvo gotų valstybė, kuri apytikriai atitinka Černiachovsko archeologinę kultūrą – ji atspindi Germanariko valstybės formavimosi procesą. Be minėtų germanų genčių, į tą valstybinį darinį įėjo ir jų sąjungininkės iranėnų gentys, paprastai vadinamos sarmatų alanais. Jie buvo puikūs raiteliai, todėl sudarė pagrindinę smogiamąją gotų kavalerijos dalį. Gotai buvo labiau įpratę kariauti pėsčiomis bei mėgo antpuoliams naudoti laivus.

Specialiai nupasakojau gotų ėjimo nuo Baltijos jūros iki Volynės maršrutą. Akivaizdu, kad jis ėjo būtent vakarų baltų žemėmis. Gotai, kildami Vysla ir kitomis upėmis į jų aukštupius, kaip pleištas įsikirto į natūraliai susiformavusią baltų bendruomeninę sanklodą ir palaipsniui ėmė ją skelti į dvi dalis.

Vakarinė baltų dalis buvo nustumta toliau į šoną, į dabartinės Lenkijos gilumą (į Mažąją Lenkiją, ten, kur dabar Brestas, Liublinas, Sandomiras, Krokuva – iki Karpatų). Matyt, būtent ta archeologinė grupė buvo susijusi su brūkšniuotosios keramikos kultūra.

Pagal klasikinę archeologiją priimta manyti, kad brūkšniuotosios keramikos kultūros žmonės buvo lietuvių protėviai. Bet vienas senelis buvo kelių vaikaičių protėvis. Gali būti, kad ir lietuvių, ir galbūt jotvingių, ir slavų pirminė archeologinė medžiaga buvo visiškai panaši – brūkšniuotoji keramika. Tik ta dalis, kuri per tris šimtmečius gotų buvo atskirta nuo viso baltų masyvo, nutolo.

Kuo labiau tą vakarų baltų dalį spaudė dabartinės Lenkijos link, tuo labiau ji traukėsi į naujas žemes – iki jų ten gyveno germanai vandalai, lugai, rugai, kvadai ir keltų bojų Karpatuose likučiai.

Vakarų baltų apsuptis iš esmės buvo germaniška; viršutinėje Silezijoje, Karpatuose dar būta keltų bojų liekanų. Ir žemės, ir gentinė apsuptis jiems buvo susijusios su naujais potyriais. Žodžiu, dalis brūkšniuotosios keramikos žmonių turėjo prisitaikyti prie naujos aplinkos, kuri juos, žinoma, savaip veikė.

Šis procesas vyko tarp I a. pabaigos ir to laiko, kai gotai išėjo ir slavai imti fiksuoti savo vardu, kai jie, kaip tokie, tapo žinomi tarp kitų genčių – iki V a.

Per tą laiką, nutolę nuo savo giminaičių baltų, būdami sukaustyti germanų genčių ir keltų bojų likučių žiede arba „katile“, jie iš naujo „pervirė“ ir tarsi įgavo naujų impulsų toliau genetiškai ir kultūriškai vystytis. Jie modernizavosi ir atsinaujino kaip nauja etninė bendrija – slavai. Atskirai nuo baltų giminaičių, germanų „katile“ jie patyrė egzistencinę metamorfozę. Iš baltiškojo etnoso jie transformavosi į naujoviškesnį etnosą.

O kaip jie jautėsi ir kaip psichologiškai buvo primami? Suprantama, kad jie ir aplinkiniai etnosai buvo panašios kilmės, panaši buvo ir jų kalba arba dialektų grupė. Tai buvo vienas į kitą panašių ir lengvai susikalbančių žmonių bendruomenė. Vidinės naujosios gentys ėmė save suvokti pagal savo kalbą. Jie ėmė save vadinti slovėnais, arba žodžių žmonėmis. Ne nuo žodžio „slava“ – šlovė, pagarba, bet nuo žodžio „slovo“ – žodis, kalba. Tai esą žmonės, suprantantys savo kalbą. Vienos kalbos, vieno žodžio žmonės. Todėl jie slovene (sklovene – kitos etnolingvistinės modifikacijos).

O kaip jie suvokė ir vadino aplinkinius?

Manyta, kad jie, tie, kurie suvokė save tarsi iš vidaus, yra žodžio, kalbos žmonės – slovėnai, o tie, kurie juos supo, – gotai gepidai, teifalai, rugai, vandalai, bojai – yra nebyliai.

Manyta, kad jie „tikrąja“ kalba nekalba, todėl yra nebyliai, arba немые, arba немцы (lietuviškai vokiečiai). Beje, jokie germanai pagal analogiją savęs nemcais nevadino, jie pagal kitokią etninę modifikaciją sakydavo – esam teiče, douče.

Naujoji grupė save ėmė suvokti kaip savarankišką etninį darinį sloviene, o kitus kaimynus vadino nebyliais. Nuo tų laikų tik slavų kalbose ta praktika ir dabar paplitusi.

Visos 15 dabartinių gyvųjų slavų tautų (serbai, germanų apsupti lužitėnai, sorbai, rusai, baltarusiai, ukrainiečiai ir kt) vokiečius vadina tik nemcais (nebyliais).

Ir ne tik germanus taip vadino.

Viduriniais amžiais gyvavo ir tokia rašto tradicija – bet koks žmogus, kuris kalba ne slavų kalba (reiškia, jis slavams nesuprantamas) – ar jis būtų iš Anglijos, ar iš Švedijos, jį vis dar pagal seną papratimą vadindavo nemcu. Anglijos nemcai, Švedijos nemcai…, žodžiu, užsieniečiai…

Kai kurios dabartinės slavų valstybės tiesiogiai į pavadinimus įterpė žodį „slovo“ – Slovėnija, Slovakija…

Tai tiesiog panašios tos pačios sampratos modifikacijos. Buvo slovėnai, slovakai, slovinai, slavoncai ir kt. – visi tie, kurie kalba „mūsų kalba“, kurie „mums suprantami“.

Būtent V. Toporovas tą senąją kalbinę raišką giliausiai etnolingvistiškai ir ištyrė. Ir pagal hidronimus, ir pagal kitus toponimus, ir pagal leksikos resursus bei žodyno sudėtį, ir pagal gramatikos vystymąsi, sandarą… Visa tai veda prie pačių bendriausių šaknų ir sampratų. Jis įrodė, kad artimiausios etninės kalbinės grupės – baltų ir slavų kalbos.

Ieškant pavyzdžių daug užtrukti nereikia. Pavyzdžiui, aš lietuviškai nemoku, bet per ilgoką bendravimo laiką supratau, kad, pavyzdžiui, pačios seniausios valstiečių sampratos yra bendros. Palyginkime – рожь ir rugiai, лён ir linas (ir su germanais yra bendra žodžio šaknis), r. палец, sen. rus. персть – pirštas, r. глаз, sen. sl. око – akis, r. борода – barzda, r. рука, lenk. ręka – ranka. Visa tai kreipia į buvusį bendrą suvokimą.

Žinoma, senosios slavų kalbos formos buvo maksimaliai artimos baltiškosioms, tik viduramžiais šios tautos ir jų kalbos pradėjo sparčiai tolti. Be to, žinoma, prisidėjo ir papildomų įtakų. Pavyzdžiui, Lietuvą stipriai veikė Lenkija, nes su ja buvo ir valstybinių, ir sąjungininkiškų ryšių, be to, juk lenkai buvo atsivedę su savim lietuvius Jogailą ir Vytautą, kartu su jais lietuvius ir žemaičius krikštijo.

O Rusiją labiau veikė krikščioniškos stačiatikybės bangos iš Bulgarijos, Bizantijos. Juk senoji Rusia per krikštą gavo gatavą maldynų literatūrą. Būtent iš Bulgarijos, kuri buvo apkrikštyta anksčiau.

Kodėl senoji rusų cerkvinė kalba iš tikrųjų nėra tikroji rusų kalba?

Todėl, kad senoji cerkvinė kalba yra kilusi iš stipriai graikų paveiktų bulgarų arba net traktuotina kaip Dunojaus slavų sukurta kalba. Jie iš graikų anksčiau išsivertė šventąsias knygas, turėjo iš Tesalonikų kilusius graikus Kirilą ir Metodijų, mokėjusius slavų kalbas, bei jų mokinius. Vladimiras net kelis amžius Rusią krikštijo, tai buvo ilgas ir sudėtingas procesas.

Mokėdami slavų kalbas, bulgarai lengvai vertė graikiškas krikščioniškas knygas, be to, pažinojo makedonišką dialektą, vyko ir pas Moravijos kunigaikštį Rostislawą, ten, žinoma, irgi suprato jų slavų kalbą… O graikai iš Tesalonikų gebėjo kalbėti pusiau slaviškai makedoniškai, tai buvo taip artima, kad nereikėjo versti, todėl tą kalbą jie perdavė ir į Didžiąją Moraviją, o jų mokiniai – į Bulgariją, o šie – į Rusią.

Procesas vyko gana lengvai. Ta kalba greitai tapo rašto kalba. Ji buvo kilusi ne iš senųjų rusų kalbinio pagrindo, o iš senojo bulgariškojo ir dunojiškojo slaviškojo substrato. Tik vėliau, viduriniais amžiais, senoji cerkvinė rašto kalba ėmė adaptuotis prie vietinių dialektų, taip pat ir prie senųjų rusų kalbos, beje, taip pat ir prie senojo baltarusių rašto, kuriuo, kaip žinia, buvo parašytas Lietuvos Statutas. Tai iš esmės buvo tos senosios rusų kalbos vakarų rusų kalbinė forma, kuri buvo būdinga kunigaikščiams, perėjusiems į LDK jurisdikciją XIV–XV a.

Kaip vyko tolesnis slavų vystymasis po jų etninio išsiskyrimo V a.? Kokie pirmaisiais amžiais po atsiskyrimo išliko ryšiai su „motininiais“ baltais?

Pagal daugelį šaltinių (ne tik pagal archeologinius duomenis) akivaizdu, kaip aiškiai yra atpažįstama ankstyvoji slavų kultūra. Archeologijoje tai – Prahos tipo archeologija. Ji nustatyta pagal pirmuosius radinius Prahoje apie 1930 m., be to, šiame areale buvo rasta daug kitų panašių paminklų – pavyzdžiui, Ukrainoje vienas svarbiausių paminklų buvo aptiktas prie Korčako kaimo. Todėl ir tą kultūrą dabar priimta vadinti Prahos – Korčako kultūra.

Greta dar yra vadinamoji Prahos – Pinkovkos kultūra (labiau paveikta sarmatų genčių alanų, nors iš esmės tai tie patys slavai, tik patyrę stipresnį iranėnų poveikį; tie, kurie išvengė šios įtakos, buvo artimesni baltams).

Kodėl slavams pavyko taip plačiai pasklisti?

Iki IV a. kai kurie baltai „išvirė“ germanų „katile“ ir tapo slavais.

Toliau savo darbą padarė rytiniai klajokliai hunai. 375 m. įvyko baisiausias smūgis – hunai galingai smogė Germanariko gotų kariaunai ir valstybei. Gotams tada išties labai nepasisekė, nes jų valstybė buvo bekylanti, besivystanti… Pats Germanarikas toje kovoje su hunais žuvo.

Gotai vėliau skilo į vakarinę ir rytinę valstybės dalį. Vestgotai iškart išėjo „ieškoti laimės“ į Romos imperijos teritoriją – ieškoti globos ir gyvenimo šaltinių, tiesa, vėliau patys su ta imperija ėmė kovoti – Roma neapsidžiaugė tokiais kaimynais ir sąjungininkais.

Ostgotai ilgokai buvo kontroliuojami hunų. Net Katalauno laukuose (Šampanėje), dabartinėje Pranzūcijoje, kur įvyko svarbiausias mūšis tarp romėnų valdytojo Siagrės ir Atilos hunų armijų, abiejose armijose dominavo gotai. Siagrės armiją daugiausia sudarė vestgotai, o Atilos armiją, be jo raitelių ir kitų mažesnių dalinių, sudarė didžiulis ostgotų būrys.

Iš esmės Katalauno laukuose įvyko pilietinis gotų karas. Atila ten buvo sumuštas, jis nesugebėjo tęsti didžiojo puolimo į Europą, todėl su ostgotų likučiais atsitraukė, bet šie vėliau nuo jo visiškai pasitraukė. 455 m. mūšyje prie Midau hunai buvo galutinai sumušti, jų likučiai grįžo atgal į stepes – iš jų vėliau formavosi turkų kilmės tautos chazarai, avarai, bulgarai (yra ir tiurkų kilmės bulgarų).

Dėl šių kovų ir susiklosčiusių aplinkybių germanai iš dabartinės Ukrainos ir kitų vakarų kraštų turėjo išsinešdinti, jie iškeliavo į Bizantiją, į Romos imperiją. Kariaudami jie atlaisvino teritoriją – slavai anksčiau buvo iš visų pusių suspausti, o dabar jiems atsivėrė gyvybinė erdvė.

Lyg statinės šulai būtų nulakstę – žiedas nebeveržė, jį tarsi kažkas nuėmė. Slavai pasijautė laisvi eiti kur tik nori.

Tais laikais dauguma barbarų traukdavo į Romą, nes visas barbarų pasaulis tada sutartinai žvelgė į pietus. Slavai, būdami miško žmonės, naudodami partizaninio karo būdus, ėmė pasiekti Dunojų ir eiti toliau. Jie įsiveržė į Balkanus, kurie tada priklausė Bizantijos imperijai.

Žinoma, kad pirmąkart prie Dunojaus sienos slavai pasirodė 517 m.

Tai jau buvo VI a., o tik V a. jie buvo užfiksuoti kaip slavai. Iš pradžių jie, kaip ir visi barbarai, į Balkanus ėjo plėšikauti, bet vėliau ėmė ten ir sėsliai įsikurti.

Įdomu, kad slavų tada jau buvo gana daug, o Balkanuose žemių, tinkamų arti, buvo nedaug, nes ten esama daug uolomis nusėtų kalnų. Pavyzdžiui, graikai daugiau augino alyvuoges, vynuoges, tai, kas auga akmenuotose dirvose, o slavai vis vien atkakliai sėjo avižas, rugius, kviečius – tai, kas uolėtose vietovėse paprastai neauga.

Nenuostabu, kad slavus Balkanuose ilgainiui ištiko agrarinė krizė.

Atėję didelėmis bendruomenėmis, ne visi sugebėjo įsitvirtinti derlingose žemėse. Daug kam teko likti miškingoje kalnų juostoje arba kalnuose, kur nebuvo įmanoma nieko rimtesnio išauginti.

Todėl vėliau jie iš dalies paskui ostgotus bandė patekti į Italiją (per gotų karą šaltiniuose yra užrašyta, kad kovose buvo panaudoti antai ir slavinai). Vis dėlto daug slavų ten neprasiskverbė.

Daug lėmė ir tai, kad per maždaug 150 m. trukusius Bizantijos armijos karus su slavais Balkanuose bizantiečiai išmoko su jais kariauti. Juk slavų kariavimo stilius buvo miško žmonių (kaip, beje, ir lietuvių) stilius, todėl kovoti su reguliaria armija į atvirą lauką jie nėjo. Miško partizanai juk nepakariaus su Romos kohortomis ir legionais.

Slavai, pamatę susikaupusius priešus, niekada tiesiai jų nepuldavo, stengdavosi juos apeiti miškais, pelkėmis, raistais, kalnais. Užpuldavo iš užnugario, iš šono, bet niekada iš priekio.

Koks tokio karo pobūdis?

Galima apibendrintai pasakyti, kad jūs ir mes – geriausi pasaulyje partizanai. Iki šiol. Ir šiaurėje, ir pietuose (pavyzdžiui, jugoslavų partizanai Antrajame pasaulinaime kare). Ir lietuviai, ir baltarusiai… Gal reguliarios armijos ir nelabai kovingos, bet mūsų partizanai yra patys geriausi.

Slavai kurdavosi ne pavienėmis trobomis, bet ištisais jų lizdais, giminėmis, gentimis. Paprastai jie apsistodavo ne prie pagrindinės upės, tarkim, Dunojaus, o prie jos intakų, pasitraukę toliau į kalnus ir miškus. Ten priešų laivai juk neatplauks.

O kai pastebėdavo prie gyvenvietės artėjančią bizantišką kohortą – perspėti švilpimo ar kitko, slavai susirinkdavo savo karves, vaikus, darbo įrankius, ginklus, visa, ką buvo įmanoma panešti, ir pasitraukdavo. Grūdai, aišku, likdavo duobėse. Visa, ką pasiėmę, jie nešdavo į kitą gyvenamąjį lizdą, bet ir ten nesustodavo, eidavo vis toliau.

Taip eidami jie dažnai atsidurdavo užpuolikų užnugaryje ir neretai galėdavo juos užpulti iš pasalų, sunaikindami visą kohortą. Nes ką – manyta – žmonės pabėgo, reikia grobti turtą… O godiems – mirtis. Juolab kad armija būdavo samdyta (pavyzdžiui, saurai, armėnai).

Imperatoriaus Maurikijaus laikais, VII a. viduryje, Bizantijoje gyveno strategas, kuris parašė traktatą, arba mokomąją priemonę, kaip kovos lauke kautis su slavais. Kitaip sakant, kokios strategijos ir taktikos laikytis kovojant su miško partizanais. To stratego vardo iki šiol nežinome, jis pasirašė paties Maurikijaus vardu, todėl jį priimta vadinti Pseudomaurikijumi.

Jo traktatas vadinasi „Apie karą su slavais“. Jame rašoma, kad, kai kohorta užeina į gyvenvietę (kuri paprastai būdavo įrengta miške, po didžiuliais medžiais – slavai nepjaudavo medžių, žemines įrengdavo su pusiau uždengtu stogu, su krosnimis, įkastomis į žemę, dūmų beveik nesimatė, nes jie išsisklaidydavo tarp medžių šakų. Jei iš reikiamos pusės pūsdavo vėjas, dūmus kohorta užuosdavo), jokiu būdu negalima iškart pradėti plėšti, nes būtina kohortą padalyti į dvi dalis – mažoji dalis turi likti vietoje ir, apsisukusi aplink, tapti pasala, o didžioji jos dalis turi toliau vytis slavus, kol aptiks visas jų lizdo gyvenvietes. Galiausiai ne slavai netikėtai iš nugaros juos užpuldavo, o patys bizantiečiai juos iš dviejų pusių sugniauždavo lyg į reples. Patys slavai taip papuldavo į pasalą.

Tas bizantiečių išrastas kovos būdas su slavais pasirodė esąs itin efektyvus. Dėl jo VII a. antrojoje pusėje, kai iširo jų sąjunga su klajokliais avarais ir jų raiteliais ir kai bulgarai jau tapo beveik sėslūs, slavai, kurie kovos lauke kovėsi kaip pėstininkai, patyrė rimtų pralaimėjimų. Bizantiečiai juos ėmė stumti iš Balkanų.

Iš statistikos matyti, kad didžioji dalis slavų, anksčiau atsikrausčiusių prie Dunojaus, buvo priversti iš ten pasitraukti. Pirmiausia, žinoma, jie nesugebėjo prisitaikyti prie uolėtos žemės sąlygų. Kita vertus, po 20–30 m. protingo bizantiečių karo jie po truputį buvo išstūmiami iš anksčiau užgrobtų žemių. Kol galiausiai slavus visiškai išstūmė atgal už Dunojaus. Dabartiniai pietų slavai yra vos apie 20–30 proc. slavų palikuoniai, nes likusieji pasitraukė.

Bet į Balkanus jie brovėsi siauru keliu, o atgal ėjo išsiskleidę plačiu dideliu ruožu – nuo Elbės vakaruose iki Volgos rytuose, iki čekų, slovakų, lenkų, volyniečių centre, iki pačių rytinių slavų, kurie vėliau tapo Maskvos ir Kijevo Rusios rusais.

Tas jų žygis vyko VII a. viduryje – VIII a.

Pavyzdžiui, yra žinoma, kad Novgorodo slavai tose vietose pasirodė ne anksčiau kaip VIII a. viduryje – iki tol jų ten nebuvo, ten gyventa finougrų genčių. O vėlesnis vadinamasis vidurinis rusiškasis plotas anksčiau buvo užimtas rytų baltų.

Susidarė įdomi situacija – slavai, ne taip seniai patys buvę baltai, modifikavęsi grįžo į seniau užgyventą baltų teritoriją. Bet jie jau susitiko ne kaip tie patys etnosai, jie jau buvo kitokie. Gal tolimą giminystę ir jautė, nes kalbos perdaug nebuvo nutolusios, net šiek tiek suprasti vieni kitus galėjo.

Žinoma, pavyzdžiui, kad XI a. lenkų pomorų kunigaikščiai (Sviatoslavas ir kt.) su prūsais ir kitais vakarų baltais derėjosi be vertėjų, vadinasi, gerai vieni kitus suprato.

Žodžiu, buvę artimi broliai tapo tolimi broliai. Be to, slavai į naujas žemes atėjo turėdami daug kovinės patirties, be to, jie krauju susimaišė su daugeliu Balkanuose sutiktų tautų – ilirais, dakais, graikais, Malanijos saurais.

Barbarų karuose buvo įprasta nugalėjusiai genčiai nužudyti tik vyrus, o moteris pasiimti sau į žmonas, kaip verges.

Per jas atsirasdavo nauja genties karta, kurios tik tėvai buvo slavai, o realiai naujieji genties nariai būdavo pusiau graikai, ilirai, saurai ar alanai. Tik pagal atneštą kultūrą ir kalbą jie likdavo slavai.

Tai kaip tada trumpai ir drūtai galėtume slavus apibūdinti?

Štai mes! Jūs, matyti, esate aiškios baltiškos kilmės, gal net su kai kuriomis skandinaviškomis „citatomis“, o mano protėviai prieš keliolika šimtų metų buvo gryni baltai, bet vėliau „pririnko“ ir ilirų, ir saurų, ir alanų kraujo, ir dabar turbūt Jums atrodau gana keistas – lyg savas, lyg ir nelabai…

Slavai į baltų žemes sugrįžo jau gerokai pasikeitę, atsinaujinę. Jie tiesiog ėmė skverbtis į baltų žemes, bandyti juos asimiliuoti. Susitikimas įvyko maždaug vakarų Polesėje – prie Bresto, dar apie 1950 m. archeologai ten yra iškasinėję Chotomelio piliakalnį, kuris su kitais greta esančiais piliakalniais užfiksavo tą laiką, kai slavai atėjo iš Dunojaus apylinkių.

Brestas ilgai buvo vadintas Lietuvos Brasta. Taip, matyt, vadinta didelė migracinė brasta per Būgą?

Greičiausiai taip ir buvo, nes ir baltai prie Pinsko ir Chotomelio buvo toliau pasislinkę į pietus. Slavai grįždami „užgulė“ baltus ir ėmė juos asimiliuoti.

Smolensko rajone buvo paveikta visa baltų linija – rytuose liko tik nedidelis galindų ruoželis iki Okos ir Tverės, Protvos krašte. Senasis baltų ruožas buvo pralaužtas, slavai nuėjo toliau. Viduryje, ten, kur Smolenskas, – įsitvirtino slavai, o į vakarus nuo Polocko buvo įsitvirtinęs baltų masyvas, kuriame ir funkcionavo LDK. Vis dėlto artimumas ir giminystė jautėsi ir vėliau – ir per kalbą, ir kultūros, ir bendro istorinio etninio paveldo pagrindu.

Kas lėmė, kad baltiškasis masyvas visąlaik traukėsi, o slaviškasis pūtėsi?

Įdomu, kad viduramžiais kalbiniu ir kultūriniu pagrindu slavai perėjo į puolimą, o politiniu lygmeniu, ypač po mongolų-totorių pogromo, vadelės buvo atiduodamos lietuviams.

Patys slavų kunigaikščiai ateidavo pas LDK kunigaikščius prašytis paimami į globą. Ir tai buvo visiškai savarankiški jų apsisprendimai. Juk iš esmės jiems ir pasirinkimo nebuvo – arba kartu su Maskvos kunigaikščiais turėjo tarnauti totoriams, arba privalėjo kreiptis į LDK.

Daugelis slavų žemių kunigaikščių LDK gaudavo gerą tarnybą, palaikė senus gerus ryšius su Lietuvos valdovais. Jie buvo savi. Todėl eiti tarnauti lietuviams buvo tikras gėris palyginti su tuo, ką darė totoriai ir maskvėnai. Visa vakarinė slavų žemių dalis su Kijevu, Volyne ir Galicija, Algirdui valdant, įstojo į LDK.

Tai buvo abipusis slavų ir baltų bendradarbiavimas – ir kalbiniu bei kultūriniu, ir politiniu lygmeniu. Beje, Maskvos valdymo būdo kitos rusų kunigaikštijos – Tverė, Riazanė, Novgorodas ir kt. – labai nemėgo, nes ir Ivanas Kalita, ir jo palikuonys Kalitovičiai (kilę iš Riuriko) visąlaik buvo susitarę veikti kartu su totorių Aukso Orda, gaudavo iš jų vadinamąjį jarlyką būti Maskvos kunigaikščiais, o I. Kalita dar iš totorių išsireikalavo teisę iš kitų jam pavaldžių slavų kunigaikštysčių rinkti duoklę totoriams.

Maskviečiai buvo tapę lyg svetimos valstybės valdininkais arba baskakais – pinigų rinkėjais totoriams, žinoma, pro savo kišenes savosios dalies jie irgi nepramesdavo.

Tokia grobikiška išdavikiška sistema tada buvo sukurta Maskvoje, ir dabar iš esmės ji tokia liko!

Kunigaikštijos, kurios jau buvo įdiegusios pirmuosius demokratinius valdymo principus, kuriose veikė renkamosios liaudies večės, kuriose net buvo renkami kunigaikščiai, jautė pyktį ir giežė apmaudą dėl maskvėnų elgesio. Na, tolesnė istorija daugmaž visiems geriau žinoma.

Kaip Jūsų ir kitų tyrinėtojų slavų etnogenezės ir tolesnės istorinės bei kultūrinės raidos koncepcija atrodo daugelio kitų greta gyvuojančių teorijų ir svarstymų panašiomis temomis kontekste?

Intelektualiuose sluoksniuose ko tik nevyksta, ko tik „neverda“ – daug kuo įvairiausių krypčių ir nuomonių išryškėja. Nesakau, kad čia išdėsčiau gryną ir visai neabejotiną tiesą, bet dabar tuo, ką sakau, esu įsitikinęs, nors gali būti oponentų, kurie mąstys visai kitaip. Teigiu tai, ką pats ištyrinėjau, kas atrodo įrodyta ir teisinga.

Dabar kai kurios etnogenezės kryptys ir teorijos yra įklimpusios vien į, tarkim, rusiškos cerkvės istorijos nagrinėjimus. Požiūrių, žinoma, gali būti įvairių – yra neogamtameldžių požiūris, yra tie, kurie tik slavų stačiatikių etnogenezės formas temato…

Kiekvienas mąstantis žmogus tuos procesus suvokia savaip, vienintelio būdo, juolab recepto nėra. Akivaizdu, kad iki šiol jokio oficialiu valstybiniu lygmeniu patvirtinto ir privalomo slavų etnogenezės modelio nėra priimta, nors valstybinėse institucijose gal kai kurių nuostatų ir laikomasi, bet tai nereiškia, kad privaloma tvarka taip mąsto ir kiti, juk yra ir daugybė kitų nuomonių.

Išreiškiu vadinamosios Peterburgo mokyklos nuostatas, kurios su maskviškėmis ne itin dera.

Panašiai, beje, mąsto ir Lvovo bei Kijevo mokslo centrų tyrinėtojai, ypač po nepriklausomybės atgavimo. Yra panašiai galvojančių ir Baltarusijoje, ir kitur.

Tiesa, kartais diskusijos šiomis temomis įgauna aštrias polemikos formas, išaugančias vos ne iki intelektualinio „pilietinio karo“.

Galiu tik konstatuoti, kad apie tai, ką Jums išsakiau, panašiai mąsto gana didelis ir įtakingas tyrinėtojų būrys.

Žurnalas „Liaudies kultūra“

Komentarai
http://alkas.lt/2010/10/12/baltai-ir-sl ... ent-145396

Žygeivis:
2013 12 26 23:20


Straipsnyje pateikta Maskvos pavadinimo kilmė iš finų kalbų kalbininkų jau seniai sukritikuota ir paneigta.

Pagrindinė hipotezė šiuo metu yra vardo kilmė iš baltiško žodžio “mazgoti”, o vardas Maskva (senuosiuose slavų raštuose buvo Moskov) yra kilęs iš galindų Mazgava.

Šis galindų vartotas pavadinimas vietinių finų merių (slavų karinių sąjungininkų užimant Mazgavos apylinkes 11 amžiaus viduryje – tai rodo rasti archeologiniai artefaktai kasinėjant dabartinės Maskvos teritorijoje buvusias galindų gyvenvietes) buvo “sufinintas” į “Moskova” (z ir g finų kalbose kinta į s ir k, ilgas balsis a virto į o).

Jau vėliau iš finų merių slavai raštininkai “pasigamino” savąją versiją – Moskov, kuris laikui bėgant pavirto į Moskva (dabar tariam Maskva).

Senojo pavadinimo “atavizmas” yra ir dabar latvių vartojamas pavadinimas Maskava.

Plačiau čia:

Galindai (šiaurės rytų galindai – “goliadj”) (gyveno Maskvos apylinkėse iki 13-15 a.). Maskvos vardo kilmė.
viewtopic.php?f=94&t=39

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 05 Sau 2014 16:55 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Источник - https://www.facebook.com/alaksiej.dzier ... hare_reply

Eugene Sylka

А ещё, балты, перекованные в истинных европейцев, должны чураться славян, как будто, не были с ними единым целым, когда с кельтами пришли в Европу. А Мария Гимбутене это не скрывала.

Kęstutis Čeponis

Eugene, когда то все древние индоевропейцы были единым целым. Но потом разошлись по своим собственным дорогам.

А балтам и славянам наиболее близкие совсем не кельты, а германцы - по крайней мере языковедчески.

Этнографически литовцам наиболее близкие из славян белорусы (этнография - народные мелодии и слова песен, одежда, фольклор, танцы, игры и так далее - практически полностью совпадает), русским наиболее близкие центральные финны, а украинцам - степные кочевые тюркские народы.

Eugene Sylka

Кястас, читайте землячку М.Гимбутене, не будете собирать всё в кучу.

Кельты и славянобалты, индоевропейские пришельцы 4-й волны, а германцы с эллинами - 2-й, их разделяют более тысячи лет. Похожесть сблизила их и возникла в соседстве на новой родине.

Kęstutis Čeponis

Eugene, дам вам сравнение - если мы вместе едем в одной телеге, это еще не значит, что мы близкие родственники.

Кельтские языки наиболее близкие италийским, а не балтским и славянским.

Eugene Sylka

Кястас, не хотите Вы меня понять.

Примерно 2400 лет до н.э. мы разошлись с кельтами в Причерноморье, они пошли в Европу через Балканы по Дунаю, а мы севернее Карпат, где тясячу лет до этого проходили германцы. Ещё через 600 лет пришла новая волна (усл.) фракийцев, в это же время балты и славяне разделились.

Можно предположить, что славянами стала та часть, которую загнали на сев. склоны Карпат, остальные леса, от Одры до р. Белой на Урале были под балтами.

Вы этого не знали? Это всё у Гимбутене, это не я нафонтазировал.

Kęstutis Čeponis

Eugene, в первую очередь нам надо договориться о чем мы дискутируем - об этапах переселения разных древних индоевропейских групп или о нынешнем положении - в первую очередь о степени языковедческой близости разных нынешних индоевропейских языков и их семей?

Совсем иное дело - генетическая близость разных нынешних народов, говорящих на разных индоевропейских языках (она показывает какие именно основные древние группы населения участвовали в формировании каждого конкретного нынешнего народа).

Третья шкала близости - это этнографическая близость (это в основном наследие так называемых языческих времен).

И наконец четвертая шкала близости - культурно-религиозная (в основном это продукт уже последнего тысячелетия).

И все эти шкалы очень редко совпадают, если брать для исследований по всем этим направлениям два или больше конкретных нынешних народов.

Kęstutis Čeponis

Eugene, почитайте вот это:

Гипотезы о взаимоотношениях балтийских и славянских языков
http://www.laborunion.lt/memo/modules/n ... storyid=11

Eugene Sylka

А я что говорю?

Мне ближе вариант д) "Есть и учёные, которые придерживаются мнения, что славянские языки произошли из окраинных балтийских диалектов".

Этот диалект сложился во II тысячелетии до н.э. как горский, Прикарпатский и к нач. I тыс. до н.э. стал распространяться в лесостепной зоне от Вислы до Днепра.

Соприкосновение с балтскими диалектами происходило только в редкозаселённом Полесье.

Влияние иранской степи, киммерийцы, скифы, сарматы определило его внутреннее развитие.

Įtaka - Irano dykuma, Cimmerians, skitai, Sarmatai - nustatyti savo vidaus plėtros. (Translated by Bing)

Kęstutis Čeponis

В том то и дело, что разных гипотез много и не ясно, которая из них более верная.

Например, интересный факт - общеславянское слово "бог" является древним заимствованием из иранских языков вместо "девос" (остались только реликты, такие как дева (Мария), девица, дивный...).

И это указывает на очень древнее и очень тесное взаимодействие между предками славян и древними иранцами.

А в балтских языках слова "бог" нет - имеются древние слова "dievas", "deivė".

Eugene Sylka

Dievas dave dantis, dievas duos duonos (лит.)

Devas adadat datas, devas datdat dhanas (санскрит)

Deus dedit dentes, deus dabit panēm (лат.)

Бог дал зубы, Бог даст хлеб (русская)

Получилось, что по совр. Украине славяне оказались между балтами и иранцами, у наших предков в пантеоне были иранские Боги, ХОРС И СЕМАРГЛ.

Kęstutis Čeponis

---Получилось, что по совр. Украине славяне оказались между балтами и иранцами--- - похоже, что именно так и было...

Eugene Sylka

"Хорз" - по-осетински "хорошо", а птица Семург - иранский символ.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 11 Bal 2014 14:04 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Alvydas Butkus

Arvydas: "galva , galava, tuoj surusinsit..."

Šiuo atveju atvirkščiai.

Forma "golova" atsirado dėl asimiliuojamų baltų kalbų įtakos. Senovinė slavų šaknis yra "glava".

Ir kituose rusų žodžiuose dėl baltų įtakos atsirado paralelūs žodžiai su junginiais -olo-, -oro-, -ele-, -ere-: vorona, storona, soroka, berioza ir pan.

Palyginkit tų pačių žodžių tarimą lenkų kalboje - ten jis senoviškesnis, slaviškesnis.

Rusų kalbotyroje šis reiškinys vadinamas "polnoglasije" (tarptautinis terminas - pleofonija). Baltiško substrato produktas.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 20 Bal 2014 19:03 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Источник - http://www.buzina.org/forum.html?func=v ... t=90#22857

Тиамо

Остаётся добавить тот факт что самыми близкими к славянским являются балтские языки, из них самый близкий - литовский.

Жигяйвис

Не совсем так.

Самый близкий к славянским языкам (особенно к западно славянским и общему древнеславянскому языку) был прусский язык, а не литовский.

А самым близким к нынешнему русскому языку (и особенно некоторым говорам русского языка) можно считать латгальский язык (или говор), ввиду множества заимствований из обоих сторон.

Тиамо

Я имел в виду живые языки, прусский относят к мёртвым языкам.

Бытовавшее ранее балтославянское языковое и культурное единство обуславливает родство языковых групп между собой, а не заимствования.

Основание:

Стословник Сводеша.
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0% ... 1%88%D0%B0

Список Сводеша (англ. Swadesh list) — предложенный американским лингвистом Моррисом Сводешем инструмент для оценки степени родства между различными языками по такому признаку, как схожесть наиболее устойчивого базового словаря.

Представляет собой стандартизированный перечень базовых лексем данного языка, приблизительно (но не точно) упорядоченный по убыванию их «базовости» или исторической устойчивости.

Минимальный набор важнейшей («стержневой») лексики содержится в 100-словном списке Сводеша. Используется также более устаревший и менее семантически устойчивый, но зато более подробный 200-словный список.

Есть желание сравнить?

Если заниматься лингвистикой и историей, а не фолкхистрией, то станет ясно, что чем глубже мы проникаем взглядом через толщу веков, тем ближе друг к другу становятся родственные языки.

Чем древнее обсуждаемые события тем ближе друг к другу славяне и балты.

Жигяйвис

Если брать только живые языки - и балтские, и славянские, а также не взирать на взаимствования (со всех сторон), то вне всякого сомнения нынешний литературный литовский язык ближе к праславянскому языку (и к нынешним литературным славянским языкам) чем нынешний литературный латышский язык.

И причина элементарная - нынешний литературный литовский язык архаичнее нынешнего литературного латышского языка, то есть он сохранил больше древних индоевропейских форм и черт.

Примечание - в литовском языке два основных наречия (аукштайтийское и жямайтийское, 15 говоров и около 110 подговоров).

Нынешний литературный литовский язык в своей основе имеет один из говоров (сувалкийский) аукштайтийского наречия - а оно было ближе к древним прусским и ятвяжским говорам (и территориально, и лингвистически), поэтому и в нынешнем литературном литовском языке сохранено особенно много архаичных черт, которых уже нет в нынешнем литературном латвийском языке.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 21 Bal 2014 13:49 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Языковые соответствия русского и литовского языков. Интересное о литовском языке

http://www.lituanistica.ru/materials_in ... onimi.html

"Языковые соответствия русского и литовского языков."
С приложениями - таблицы языковых соответствий.

Приносим отдельную благодарность Андрею Морозову за предоставление и подготовку материала для этого раздела.

Наверное, никакие две группы внутри европейской языковой семьи не близки между собой так, как славяне и балты. Действительно, сравните свой опыт изучения какого-нибудь германского (немецкого, английского…) или романского (французского, итальянского…) языков – и первый контакт с литовским (у кого он уже состоялся ). А кто ещё не приступал к изучению этого во всех отношениях замечательного наречия – не поленитесь, поработайте с материалами этого сайта. И сразу почувствуете, что язык – не совсем чужой.

В первую очередь, конечно, бросается в глаза лексика – то есть мы даже «невооружённым ухом» слышим очень много похоже звучащих слов. А, если «копнуть» поглубже, наткнёмся на поразительные соответствия в морфологии, синтаксисе, пунктуации. Но об этом – позднее.

С чем это связано? В разное время учёные давали разные объяснения, отражающие уровень развития языкознания своей эпохи. Но, как правило, все они сходились в том, что сходство языков – не случайность и не результат контактов между народами (хотя и этот фактор полностью не исключается), а отражение какого-то длительного периода общей истории, когда праславяне и прабалты уже отличались от предков кельтов и германцев, но были при этом ещё единым этносом.

Действительно, существуют наглядные аргументы против того, чтобы считать схожую лексику результатом заимствований.

Во-первых, когда народы контактируют между собой, заимствуются обычно названия новых для какого-то из народов предметов, явлений. Такой процесс сегодня активно протекает с заимствованиями из английского языка. Но это именно новые, отсутствовавшие в прежней жизни народа, понятия. А у наших языков схожа между собой самая базовая лексика, обозначающая родственные отношения, предметы быта, животных, основные действия. Причём круг этот весьма широк: по разным оценкам до 1000 единиц речи.

Конечно, никто не отменял общий индоевропейский пласт: у славянских и, например, германских языков тоже есть «общий фонд», но он куда скуднее (например, «волк» и «Wolf», «молоко» и «Milch», «берёза» и «Birke»), в то время как нам вполне понятны литовские слова Žvėris, Šamas, Ežys, Bebras, Gervė и сотни других. Понятия, обозначаемые этими словами, были у наших предков всегда – это явления природной и социальной жизни, без которых немыслим ни один европейский народ. Значит, заимствовать такие слова особой нужды нет, а массовое заимствование – просто невозможно.

Во-вторых, наша лексика не просто одинакова, она именно генетически схожа. То есть, слова не совпадают, но демонстрируют закономерности, зная которые, можно постараться «пересчитать» слова одного языка в другой (в принципе, мы широко пользуемся этим, изучая другие славянские языки – достаточно небольших контактов с украинским – и интуитивно начинаешь заменять «о» на «i»… становясь героем анекдотов про москаля, искавшего «останивку» ). Но прислушайтесь к литовскому: русскому «ж» здесь соответствует «g» (geležis, gyvas), «з» - «ž» (žinoti, žiema), «ч»-«k» (tekėti, keturi) и так далее.

При заимствовании ситуация совсем иная: заимствованное слово смотрится чужеродным, столетиями не адаптируется к языку, куда внедрилось. В принципе, такие примеры есть и в нашем случае: так, литовским языком принято слово «боярин» - оно лишь сменило корневой гласный и приобрело характерное завершение: «bajoras». Или наоборот: в русский язык (точнее, в некоторые диалекты) вошло слово «анчутка» (грязнуля, от литовского названия утёнка – «ančiukas»). Но это, повторимся, исключения.

Наконец, в-третьих, как уже говорилось выше, лексикой дело не ограничивается: у нас очень близкие фонетика, морфология и синтаксис. А это очень важно. Ведь даже при самом активном заимствовании слов структура речи не меняется: послушайте речь эмигрантов в Америке или Германии: они употребляют порой до 50 % заимствованных слов, но склоняют их, спрягают и согласовывают между собой всё равно по-русски, т.е. эта часть языка весьма консервативна, и её сходство в языках славян и балтов говорит именно о генетическом родстве.

Вот, какие черты отмечает итальянский учёный П.У. Дини.
Фонетика: соответствия в акцентной парадигме (попросту говоря, тенденции ударения при изменении слова, например, по падежам), схожее изменение некоторых древних индоевропейских дифтонгов (*eu), схожее развитие индоевропейского R, одинаковое удлинение гласных.

Морфология: одинаковое окончание для родительного падежа ед.ч. существительных с основой на –о, образование определённых прилагательных (в русском языке мы почти всегда пользуемся определёнными прилагательными, называя их «полной формой» и не задумываемся, что это краткая форма + древнее личное местоимение, например, «мал» + «й» = «малый»), сходство в образовании некоторых местоимений 1 лица, основа на –i глагола с инфинитивом на –e-, наличие ряда общих суффиксов (-ik, -ib, -uk и других).

Синтаксис: двойное отрицание (этим мы отличаемся от большинства других европейцев), замена родительным падежом винительного после отрицания («у меня есть книга», но «у меня нет книги» - также будет и по-литовски), творительный падеж для обозначения непостоянного состояния («он был учителем» - «jis buvo mokytoju»).
Столь серьёзные сходства издавна будоражили воображение учёных, которые, как уже говорилось выше, предлагали различные объяснения.

Как правило, позиции учёных примыкают к одной из двух групп. Первые считают, что после распада индоевропейского единства некоторое время существовал общий «балто-славянский» праязык, который лишь сравнительно поздно распался на две ветви. Другие полагают, что праязыка не было, но две языковых группы развились из весьма близких диалектов, носители которых после распада индоевропейского единства тесно контактировали между собой (с перерывами, которые опять же разными учёными относятся к разным эпохам).

Для нас здесь важно то, что, по сути, эти две позиции «конвертируются» одна в другую. В самом деле «распад» индоевропейского единства едва ли можно представлять себе чем-то похожим на распад Советского Союза: вчера было, сегодня – нет. Наверняка этот процесс тянулся столетиями, если не тысячелетиями, и нельзя зафиксировать такой момент, когда в одночасье происходило разделение одного общего языка на несколько языков-потомков. И сегодня учёные и политики спорят, например, над тем, являются ли одним языком сербский, хорватский и босанский – при том, что их носители, независимо от убеждений, прекрасно друг друга понимают.

Таким образом, если мы соглашаемся с существованием «схожих диалектов внутри индоевропейского праязыка», мы лишь относим единый балто-славянский язык к несколько более ранней эпохе, но суть остаётся неизменной: было время, когда наши предки понимали друг друга, а общаться с другими индоевропейцами уже должны были через переводчика .

Наиболее интересную трактовку вопроса предложил покойный академик, профессор В.Н. Топоров. Он предложил подразделять балтийские народы (и их языки) не на восточные и западные, как это принято сегодня, а на центральные и периферийные. Ныне существующие литовский, латышский и латгальский языки – типичные примеры центральных (равно как и большинство вымерших балтийских языков). Но были и периферийные этносы со своими наречиями, например, голядь – к западу от нынешней Москвы (а, может быть и к югу – кто-то ведь назвал речку, на которой стоит город Чехов, «Лопасней», т.е. «лисьей»).

Так вот, согласно гипотезе проф. Топорова, на основе каких-то древних периферийных балтийских диалектов и сформировался праславянский язык. Затем этот язык получил самостоятельное развитие, стал в свою очередь дробиться на диалекты, его носители расселялись по Европе, уже, видимо, не узнавая в населяющих эти пространства балтах недавних родичей – а там уже началась писаная история, в которой были и войны русских князей с голядами, и призыв польским королём крестоносцев на прусские земли, и многое другое…

Согласимся, что гипотеза российского учёного объясняет многое: и сходство в основных элементах морфологии и синтаксиса, и огромный пласт общей лексики, и весьма близкую фонетику. Заметим, что в природе отсутствует такое явление, как «литовский акцент» - носитель литовского языка может не знать отдельных русских слов или неправильно их изменять – но выговор всегда будет безупречным – в русском языке просто нет таких звуков, которых не было бы и в литовском, а уж акаем мы совсем похоже (что ещё раз поднимает вопрос об «этногенезе» исходного населения московского региона и, кстати, акают и белорусы, также выросшие на балтском субстрате).

В этом случае получает своё объяснение и отсутствие в Европе территории, где славянские гидронимы образовывали бы самый древний слой – именно так сейчас определяется родина того или иного народа. В принципе, славянских гидронимов много, но они всегда наслаиваются на чьи-то ещё, более древние. Если предположить, что в ту эпоху, когда получали свои первые имена речки и озёра, наши общие предки говорили на языке, который можно отнести к балтийским – всё становится на свои места. Тогда балты выглядят (в языковом плане) блюстителями древней формы, а славяне – «новаторами».

Проиллюстрируем это утверждение на нескольких лексических примерах. Так, древнее слово barda через старославянское «барда» превратилось в русское «борода», а в современном литовском осталось «barzda». Galva стала «главой», а затем «головой» (по-литовски – «galva»). Аналогично varna – через чередование согласных стала «враной» и «вороной», а в литовском и это слово повторяет древний оригинал – и так далее.

Конечно, остаются и неясности. Непонятен сам механизм формирования славянской общности на периферии расселения балтов. Что это за процесс? Если ассимиляция с другими народами, то с какими? Почему не прослеживаются переходные формы между двумя группами? Что последовало затем – отселение предков славян и быстрое увеличение их численности?

Не совсем понятно и другое: хорошо, сходство тысячи лексических единиц объяснено. Но как быть с тысячами других, разных? Причём таких слов, которые не заимствованы из угро-финских и тюркских языков, а развились на исходной индоевропейской базе? Если три тысячи лет назад язык был общим, то откуда сегодняшние различия? Может быть, изначально в языке было много синонимов, а затем каждая языковая группа отдала предпочтение какому-то одному решению (благо примеров, когда живое слово литовского языка родственно устаревшему русскому – несколько сотен)? Наверное, это вопросы для новых поколений учёных.

Нам же, живущим в двадцать первом веке, надо радоваться и не лениться открывать новые общие черты в таких богатых языках как русский и литовский – ведь наши языки – это книги, где зашифрована история наших народов.

ПРИЛОЖЕНИЯ:

"Общеупотребительные непосредственно родственные слова"
http://www.lituanistica.ru/materials_in ... imi.html#1

"Косвенно родственные слова"
http://www.lituanistica.ru/materials_in ... imi.html#2

"Устаревшие непосредственно родственные слова"
http://www.lituanistica.ru/materials_in ... imi.html#3

"Устаревшие косвенно родственные слова"
http://www.lituanistica.ru/materials_in ... imi.html#4

"Слова заимствованные из балтийских языков
и обоюдные заимствования "
http://www.lituanistica.ru/materials_in ... imi.html#5


Рекомендуемая литература:

Пьетро У. Дини, Балтийские языки. Москва, ОГИ 2002.
Языки мира. Балтийские языки, под ред. проф. В.Н. Топорова и др. Москва, Academia 2006.
З. Зинкявичюс, А. Лухтанас, Г. Чеснис, Откуда родом литовцы. Вильнюс, MELI 2006.
А. Ефанов, Словарик родственных русско-литовских слов. Вильнюс, Žaltvykstė 2006.

Таблицы соответствий
http://www.lituanistica.ru/materials_in ... onimi.html

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
 Pranešimo tema: Re: Slavai ir baltai
StandartinėParašytas: 21 Bal 2014 14:00 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
ОТКРЫТИЕ "Центра балто-славянских исследований" (ч.1)

https://www.youtube.com/watch?v=2Dg1NYFfDfY

Įkelta 2011 geg. 2

ЖИВОЕ ТВ и Институт мировой культуры МГУ
представляют:

Отдел типологии и сравнительного языкознания ОТКРЫВАЕТ "Центр балто-славянских исследований"

в Программе: доклады, сообщения, воспоминания, приветствия, предложения

Ведет заседание руководитель Центра
Вячеслав Всеволодович Иванов.

Новый центр приветствуют:

Директор Института славяноведения РАН
Константин Владимирович Никифоров

Заведующий отделом типологии и сравнительного языкознания Татьяна Михайловна Николаева

Атташе по культуре Литовской Республики в Российской Федерации Юозас Будрайтис

Декан Филологического факультета МГУ, профессор
Марина Леонтьевна Ремнева

Директор Центра балтистики Филологического факультета МГУ.
Ольга Владимировна Синева

Директор Института литовской литературы и фольклора Миндаугас Кветкаускас.

О балтистике и балто-славянских исследованиях в странах Балтии и в России говорят:

Тамара Михайловна Судник (Москва) История балто-славянских исследований в Институте славяноведения.

Грасилда Блажене (Вильнюс) Об этнокультурных связях и балто-славянском центре.

Броне Стунджене (Вильнюс) Литовский фольклор -- важная часть балтистики.

Илга Янсоне (Рига) О важнейших направлениях латышского языкознания.

Аусма Цимдиня, Илзе Штейна (Рига) Балтистика на факультете филологии и искусствоведения Латвийского университета: аспекты регионального сотрудничества.

Владимир Александрович Плунгян (Москва)
О типологическом подходе к изучению балтийских языков.

Доклады и сообщения:

Вячеслав Всеволодович Иванов (Москва--Лос-Анджелес) Purus . -handa- и происхождение названия пруссов.

Пьетро Умберто Дини (Пиза) Актуальное состояние и перспективы прутенистических исследований.

Мария Вячеславовна Завьялова (Москва) Научное наследие В.Н. Топорова: материалы к словарю прусского языка.

Алексей Викторович Андронов (Санкт-Петербург) Судьба личной библиотеки Казимераса Буги в России и Литве.

Бонифацас Стунджя (Вильнюс) Развитие подвижной акцентной парадигмы в современном литовском языке.

Райнер Эккерт (Берлин) Некоторые дополнения к этимологии балто-славянского обозначения оборотня

http://tv-l.ru/tk/index8.shtml

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
StandartinėParašytas: 22 Bal 2014 18:15 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Источник - http://www.buzina.org/forum.html?func=v ... =150#23413

--------------------------------------
БелоГор написал:
вам был задан простой вопрос - отличие руских и литовских слов в окончании.
что означает для вас "ас"?
--------------------------------------

Литовские окончания на "-ас", "-ис", "- ос" и другие ("-as", "-ias", "-is", "-ys", "-us", "-ūs", "-ius", "-iūs", "-os", "-ios", "-es", "-ies",, "-ės",...) - это наследие из древнего индоевропейского праязыка.

Славянские языки это наследие давно утратили, а в санскрите, латыни, греческом, и даже в английском (во множественном числе), оно в разных формах частично сохранилось.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
StandartinėParašytas: 21 Bir 2014 23:17 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
http://www.buzina.org/forum.html?func=v ... =150#48651

nestor rašė:
tikras lietuvis rašė:
распространилось на все территории, которые примкнули к племени под именем литовцы.


А Грушевский пишет что литовцы от укров произошли... кому верить?


Нечего упрекать Грушевского за его ошибки - лучше вспомните, в каком веке жил Грушевский и какие языковедческие знания об индоевропейских языках он тогда имел... http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1% ... 0%B8%D1%87 :)

А вам предлагаю почитать очень интересную работу:

Валентин Седов. Славяне. Историко-археологическое исследование
http://historylib.org/historybooks/V--V ... ledovanie/

Особенно раздел:

Языкознание и проблема этногенеза славян
http://historylib.org/historybooks/V--V ... edovanie/3

Выдержка:

"Славянский язык во многих отношениях близок κ балтскому.

Β этой связи в лингвистической литературе высказана мысль ο существовании в древности балто-славянской языковой общности, в результате распада которой и образовались отдельные славянский и балтский языки.

Другая группа учёных отрицает такую общность.

Эта проблема обсуждается уже много десятилетий. Высказано несколько точек зрения, объясняющих близость славянских и балтских языков.

Мнения исследователей значительно расходятся — от признания существования единого балто-славянского языка до предположения ο независимом параллельном развитии этих языков в условиях тесных контактов."

Гипотезы о взаимоотношениях балтийских и славянских языков

http://www.laborunion.lt/memo/modules/n ... storyid=11

Разместил Deli2. на 2007/11/3 15:54:30

Развитие индоевропейских языков с древнейших, доступных учёным, времён до наших дней было чрезвычайно сложным. Языки балтов - предков нынешних литовцев - развились из определённой совокупности индоевропейских говоров, от которой ведут своё происхождение также славянские и германские языки. У балтийских, славянских и германских языков наблюдается немало весьма древних общих черт.

Особенно много сходства отмечается между балтийскими и славянскими языками. Некоторые учёные полагают, что балтийские и славянские языки развились из одного индоевропейского диалекта, утверждая, таким образом, существование отдельного промежуточного балто-славянского праязыка. Другие учёные отрицают наличие балто-славянского праязыка, считая, что часть общих чёрт этих языков была унаследована из индоевропейского праязыка, другая (вторичные черты) появилась в результате тесного общения балтов и славян. Таким образом, данные учёные предполагают наличие общей эпохи в истории балтов и славян, а не промежуточного балто-славянского праязыка.

Есть и учёные, которые придерживаются мнения, что славянские языки произошли из окраинных балтийских диалектов.

Paveikslėlis

Schleicher а) Август Шлейхер (Schleicher) полагал, что существовал общий балто-славянский праязык, а от него позднее произошли самостоятельные балтийский и славянский праязыки, которые и дали начало балтийским и славянским языкам.

Meillet б) Антуан Мейе (Meillet) утверждал, что балтийские и славянские языки возникли из двух очень сходных диалектов индоевропейского праязыка, развивавшихся независимо, но параллельно.

Rozwadowski в) Ян Розвадовский (Rozwadowski) полагал, что сперва существовал единый балто-славянский праязык (III тысячел. до н. э.), который позднее разделился на самостоятельные языки, развивавшиеся независимо друг от друга (II-I тысячел. до н. э.), а в начале христианской эры они вновь сблизились.

Endzelins г) Янис Эндзелинс (Endzelins) считал, что у балтийских и славянских языков не было общего праязыка, позднее они сблизились, а по прошествии некоторого времени вновь разошлись.

Топоров д) Вячеслав Иванов и Владимир Топоров выдвинули гипотезу, согласно которой славянский праязык образовался из периферийных диалектов балтийского праязыка.

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
StandartinėParašytas: 23 Lie 2014 19:49 
Atsijungęs
Svetainės tvarkdarys
Vartotojo avataras

Užsiregistravo: 05 Spa 2006 00:16
Pranešimai: 15392
Miestas: Ignalina
Baltų ir slavų kultūrų sankirtos


http://raimundasbakutis.blogspot.co.uk/ ... irtos.html

Paveikslėlis

Višta ar kiaušinis - baltai ar slavai?


Iš vadinamosios indoeuropiečių prokalbės išsirito tiek baltai, tiek slavai, tiek germanai.

Tačiau baltų – slavų kalbų problematika yra išskirtinė, sako profesorius R. Eckertas.

Kas atsirado pirmiau – baltai ar slavai?

Pasak profesoriaus, yra įvairių teorijų, yra mitų ir legendų. Augustas Šleicheris XIX amžiuje sukūrė prokalbių teoriją, kurioje buvo teigiama, kad baltų ir slavų kalbos yra kilusios iš vieno šaltinio. Jis surinko panašumų indoeuropiečių kalbose ir jais remdamasis įrodė, kad tų kalbų prokalbė buvusi bendra.

Tačiau toji prokalbių teorija yra šiek tiek tiesmukiška ir nepakankamai vertina kalbų skirtumus, kurie taip pat yra akivaizdūs. Ir ne tik leksika, bet ir morfologija, fonetika – visuose kalbų lygiuose tų skirtumų pilna.

Yra mokslininkų, kurie mano, kad baltai ir slavai gyveno šalimais, buvo artimi kaimynai, gal net kurį laiką buvo gerokai susimaišę. Ir toji artima kaimynystė veikė vienų ir kitų kalbą ir kultūrą.

V. N. Toporovas daug tyrinėjo šią problematiką, aiškinosi įvairių vandenvardžių ir vietovardžių, kitokių pavadinimų kilmę iki pat Maskvos ir nustatė, kad dauguma jų – baltiški. Baltai buvo toli išplitę į rytus, rusiškai vadinami goliadais, lietuviškai – galindais.

V. Ivanovas ir V. N. Toporovas vienoje Maskvos konferencijoje išsakė savo nuomonę, kad proslavų kalba yra viena iš periferinių vakarinių baltų kalbos atšakų.

Tai įdomi hipotezė, bet ji nėra visuotinai pripažinta, nes ne visi kalbų tyrinėtojai sutinka su ja. Kita vertus, Ivanovas ir Toporovas rekonstravo bendrybių sistemas atskirai baltų ir atskirai slavų kalbose. Iš rekonstruojamos probaltiškosios sistemos galima išvesti proslaviškąją, o iš proslaviškosios išvesti probaltiškosios – ne. Tai gana įtikinamai įrodo, kad vis tik slavų kalbos išsirutuliojo iš baltiškosios šakos.

Jaunoji mokslininkų karta siūlo vėl kitas hipotezes, nes minėtosios rekonstrukcijos yra gana abstrakčios ir reikia atsižvegti ir į arealinius ryšius, kontaktus tarp kalbų.

Lietuvių protėvynės Čekijoje ir Ispanijoje?


Tokių absoliučių įrodymų, kurie visiems būtų įtikinami, neegzistuoja.

Proslavų kalbos patyrė gan stiprią iranėnų kalbų įtaką, o baltų kalbose tokia įtaka nenustatyta.

V. Ivanovas ir O. Trubačiovas aprašė Dniepro baseino vandenvardžius. Jie nustatė, kad slavų ir baltų kalbose tie vandenvardžiai sutampa. O su iranėnų kalbomis tokių sutapimų buvo reta, pasakojo prof. R. Eckertas.

Sakykim, baltų gentis galindai. Jų istorinių pėdsakų užtinkama netoli Okos upės, rusai su jais kariavo, taip pat jų randama Rytų Prūsijoje.

Taip pat yra įrodymų, kad per Didijį Tautų kraustymąsi dalis tų genčių kurį laiką gyveno Rytų Čekijos teritorijoje, kur paliko upių, gyvenviečių pavadinimus. Tai rodo, kad jie ten buvo apsistoję gan ilgai.

Iki šiol niekaip negalėta paaiškinti, kodėl Rytų Čekijoje pilna baltiškų pavadinimų, kaip antai upė, kuri ir vadinama tiesiog Upa.

Apie Lietuvių protėvynę čekų žemėse kalbėjo Ilja Lemeškinas iš Prahos Karolio universiteto, beje, savo atradimais praplėtęs ir lietuviškojo Sovijaus mito tyrinėjimų įžvalgas.

Vėliau baltų gentainiai nuklydo toliau, ir Galicija, esanti Ispanijos šiaurės vakaruose, yra taip pat galindų palikimas. Būtent apie galindus atrandama vis daugiau ir daugiau duomenų.

Beje, ne vien baltai klaidžiojo plačiai po Europą ar dar toliau. Sakykim, kai kurios germanų gentys taip pat buvo nuklydusios netgi iki Krymo, ten gyveno iki pat viduramžių, paskui buvo išstumtos iki Balkanų, tada rytiniai gotai apsistojo Italijoje, o vakariniai nuklydo iki Prancūzijos ir Ispanijos, kur ir ištirpo. Jie taip pat paliko pėdsakų.

Parengta pagal http://apzvalga.eu/baltu-ir-slavu-kultu ... kertu.html

_________________
Tautos jėga ne jos narių vienodume, o vienybėje siekiant pagrindinio tikslo - Tautos klestėjimo.


Į viršų
 Aprašymas  
 
Rodyti paskutinius pranešimus:  Rūšiuoti pagal  
Naujos temos kūrimas Atsakyti į temą  [ 34 pranešimai(ų) ] 

Visos datos yra UTC + 2 valandos


Dabar prisijungę

Vartotojai naršantys šį forumą: Registruotų vartotojų nėra ir 0 svečių


Jūs negalite kurti naujų temų šiame forume
Jūs negalite atsakinėti į temas šiame forume
Jūs negalite redaguoti savo pranešimų šiame forume
Jūs negalite trinti savo pranešimų šiame forume
Jūs negalite prikabinti failų šiame forume

Ieškoti:
Pereiti į:  
Powereddd by phpBB® Forum Software © phpBB Group
Vertė Vilius Šumskas © 2003, 2005, 2007